Факультатив "Основи християнської етики"

Письмові відповіді надсилайте на мою пошту у прикріпленому документі Word, вказавши своє прізвище: tetyana.revenko11@gmail.com 

16.03.2020

Порівняльний аналіз моральних традицій Старого і Нового Заповіту. 

Людина не може усвідомлювати того, про що ще не думала; отже, слова Ісуса Христа  не мають змісту для того, хто не народжений згори. Біблія – скарбниця фактів одкровення, які видавались нам абсолютно беззмістовними до тих пір, допоки ми не народилися згори. Після цього нам відкрилося те, що ми ніколи не бачили. Ми піднеслися туди, де  присутній Христос, і подивилися на світ Його очима.

  Під «дійсністю»  ми розуміємо те,  до чого торкаються  наші почуття, а під «реальним» – що знаходиться  за межами наших відчуттів. Фанатик бачить тільки реальне й ігнорує дійсністю,  матеріаліст – навпаки. Єдиною, по-справжньому нормальною людиною був Ісус Христос тому, що в Його розумінні  дійсне й реальне співпадали. Він жив не  тільки  в дійсному, але й у реальному світах. Саме тому душевна людина навіть і не задумується над цим. Після народження згори ми починаємо дивитися на дійсність у світлі  реального. Ми говоримо, що  молитва змінює обставини, але насправді переміна дійсних обставин не йде в жодне порівняння зі змінами в людині, яка дивиться на ці дійсні обставини. У Нагірній проповіді наш Господь   дійсне й реальне робить сумісними.

    Ісус Христос використав у якості прикладу те, що було знайоме  всім людям.  Людині, яка  відмовляється  прислухатися до голосу сумління, загрожує суд, а якщо суд не може змінити злочинця, то  на нього очікує вічний осуд. Ісус взяв  цей приклад з повсякденного життя для того, щоби показати серце істинного учня. Мої мотиви, змінити які я сама не в силі, мають бути праведними. Ісус дивиться на мотиви, які передують  діям. Ззовні я можу не видавати ні найменших ознак гніву, але Ісус бачить, чи є гнів у моєму серці. Всі  причини моїх дій і бажань мають бути настільки чистими, щоби добрі вчинки  стали їхнім природнім наслідком.

   Псалмоспівець  у псалмі 138 усвідомлює, що не може  владнати з собою й кличе до Бога в молитві: «Господи!  Подивись на мене, досліди моє серце. Чи є у ньому що нечисте? Які бажання моїх бажань і побудження моїх  побуджень? Направ мене на шлях істини й веди мене  дорогою вічною».  Спасіння  необхідне не тільки від свідомого гріха, але й взагалі  від будь-якого гріха перед Богом, адже Бог  може зазирнути  навіть у  ті куточки мого серця, про існування яких я навіть не підозрюю. Завдяки  жертві  Ісуса Христа, Бог у змозі  зробити чистими джерела моєї підсвідомості й зробити  моє серце ідеальним.

   Ми й самі можемо подивитися на себе ніби збоку. Щовечора, коли день вже закінчений, ми можемо стати перед своїм сумлінням і перед Богом, перед життям, раніш, аніж вступимо в ніч, у забуття,  поринемо в сон.

   День, що був нам даний, ми заповнили усім тим, на що були здатними, ми в цей день внесли добро й зло, щось  спотворили, а щось внесли й гарне в нього; комусь з людей  принесли радість, комусь – горе; одним допомогли, іншим – нашкодили; й та снігова рівнина, що лежала перед нами на початку дня, тепер позначена нашими слідами. Можна подивитися  й побачити звивини нашого шляху тому, що не часто який шлях може бути прямим. І ось  до того, як стати перед Богом, потрібно стати перед власним сумлінням і поставити собі запитання: що я зробив з цього дня й що я зробив з себе самого  впродовж цього дня? Чи став я кращим, чи став більш гідним називатися людиною? Чи навпаки: принизив себе,  споганив? Для цього слід сісти й подумати; подумати чесно, подумати так, як іноді людина думає перед смертю тому, що ніхто не знає,  чи вона встане зі свого ложа, чи ні. Ми занурюємося в сон і можемо більше ніколи не прокинутися на Землі; наші очі можуть відкритися на вічність, коли вже буде пізно думати про те, що можна було зробити, – тоді потрібно буде  стати перед Богом у вічності зі змістом  усього свого життя.

    І ось, подумаймо: якими ми були б  перед своїм сумлінням, коли б знали, що потрібно померти через годину,  наприклад?  Напевно, ми би її використали для того, щоби вирівняти все, що ще можна вирівняти, виправити те, що ще можна  виправити, хоч би навіть наміри, хоч би душею крикнути тим, кого ти образив: простіть!  - або тим, кого ти глибоко любив: прощавайте!.. Це дуже  важливо, тому що стати перед Богом потрібно в правді.

   І ось стань кожний  перед своїм сумлінням і постав собі запитання: що зробив з сьогоднішнього дня, з кожної обставини, з кожної зустрічі; що я зробив над собою?... Розглядаючи себе таким чином, побачиш і добре, і зле, часто – тьмяне; не те, щоби дуже зле, а саме тьмяне, суміш  доброго наміру й поганого вчинку, – чи з боягузтва, чи з ліні, чи тому, що забув, чи тому, що було спокусливо  вчинити не  за сумлінням. Подумай, і покайся.

   Друге: слід собі поставити запитання: ось зараз день вже закінчений, я його розглянув,  вчинив над  ним чесний добротний суд – а чи хочеться мені  стати перед Богом?..  Християни, в більшості своїй сказали би: ну як так!  Звичайно, хочеться...  – Ні, не обов’язково хочеться. Часто буває, що  за  правилом, закінчуєш день молитвою. А потім? Потім людина повертається до буденщини: помолиться, ляже  спати, але замість того, щоби спати, вона візьметься за книжку, чи подивиться фільм, і, напевне,  якщо буде чесною з собою, зауважить, що ці заняття  захоплять її більше, аніж спілкування з Богом – і це страшно; це дійсно показує, які ми далекі від духовного здоров’я, від цілісності. Як це можливо?..

    Наша свідомість  роздвоюється, коли ми стаємо перед Богом. З одного боку ми бажаємо  зустрічі з Богом, наше серце прагне до Нього, щоби розділити з Ним  те знання про себе, яке ми здобули, коли продумали справи, слова, почуття минулого дня; з іншого боку, нас манить багато  що. Ми хочемо  поговорити, почитати,  переключитися на щось легке... Й ось тут є досить простий вихід. Він, по-перше, в чесності перед Богом. Стань перед Богом і скажи: Господи! Мені хочеться помолитися, мені хочеться на ніч отримати Твоє благословення, мені хочеться вступити в ніч  під Твоїм крилом,  покровом, покритим Твоєю любов’ю, а разом з цим я почав читати книгу, яка мене захопила. Що мені робити?.. Дай мені сили...

   Після   розмови з Богом про прожитий день, віддайте славу Його Імені. І поки ви ще не заснули, подумайте про тих людей,  які потребують того, щоби ви їх пам’ятали, про тих, хто вас любить. Можна сказати: Господи, за молитвами тих, хто мене любить, спаси, захисти мене, – а потім  починай згадуватися ті імена й обличчя людей,  на чиї молитви, навіть і не молитви, а на чию любов можеш розраховувати: мати, батько, бабуся, дідусь, дружина, чоловік, наречена, наречений, друг, товариш... І щоразу, як згадується хтось, зупинися, зупинися й задумайся: ця людина мене любить!.. І скажи подумки йому: дякую!..  Дякую, Дмитре; дякую Миколо; Дякую Катерино; дякую Ріто, - дякую за любов. Ця любов дорогоцінна для мене, вона – мій захист...  А потім звернися до Бога й скажи: Господи! Благослови його за те, що він мене любить, вона мене любить! Яке це диво! Я не можу заслуговувати на цю любов, благослови їх... І коли насититься серце  пам’яттю  однієї людини, подумай про другу, третю, й поки буде перед тобою проходити низка імен і облич, ти  заснеш, але заснеш з любов’ю й вдячністю, й під дахом не тільки небесної, але й земної любові; й це складе  таємничий і нерозривний зв’язок між небом і землею, між людьми, які  розділені іноді тисячами кілометрів, або стінами в’язниці, чи смерті.

    Тоді ми виконаємо заповіт  Т. Г. Шевченка:   «Обніміте, брати мої, найменшого брата...»

      -     Що можна назвати  словом «дійсність»?

-          Який зміст вкладемо у слово «реальність»?

-          У чому різниця між матеріалістом і  фанатиком?

-          Що можна говорити про дійсне й реальне в Ісусі Христі?

-          Як ці два поняття взаємодіють у Нагірній проповіді?

-          Як ці поняття взаємодіють у житті людини?

-          Де  їхнє місцезнаходження в людині?

-          Чому щовечора слід дивитися на себе, ніби з боку?

-          Яке значення така молитва може мати для «завтра»?

-          Чому наша свідомість роздвоюється, коли ми стоїмо на молитві перед Богом?

-          Що зв’язує небо й землю?

18.03.2020

Моральні чесноти християнина.

    Ми з вами перебуваємо ніби водночас у двох світах: світ здорового глузду, де контактуємо з матеріальною частиною світобудови почерез почуття, й світ одкровення,  до якого входимо вірою. Мудрість Божа розповсюджується на обидві частини, причому одна допомагає в поясненні іншої.  Ісус Христос  став втіленням мудрості Божої. Якщо в світі здорового глузду відкинути одкровення Ісуса Христа, то всі Його слова перетворяться на пустий звук тому, що Він говорив з позиції схованого від людських очей світу одкровення. Його вчення залишиться незрозумілим для нас до тих пір, допоки ми не ввійдемо в Його світ,  в якому світ здорового глузду й світ одкровення знайшли точку дотику, а для того, щоби вони  доторкнулись один до одного й у нас, нам необхідно прийняти насліддя Ісуса  – Духа Святого.

    У світі здорового глузду  головною зброєю є інтелектуальна допитливість, яка після того, як входить до виміру, де діяв Ісус Христос, звільняє місце етичному послухові. «Хто хоче чинити волю Його, той дізнається...”» (Іоанна 7:17). Щоби відкрити таємниці світу,  в якому живемо, необхідно докласти певні зусилля. Він дав нам усе необхідне для пізнання цього всесвіту,  в якому ми діємо почерез інтелектуальну допитливість; але у вимірі Ісуса Христа всі дослідження й  допитливість абсолютно непридатні, а весь здоровий глузд  втрачає свою логіку. Ми не можемо ні доторкнутися, ні побачити Бога; ми можемо мати з Ним спілкування, але  наші фізичні відчуття не фіксують жодної взаємодії, а розум взагалі стверджує, що існує тільки один світ. Але як ввійти в той світ,  з якого прийшов Христос?

    Ми приходимо до усвідомлення фактів світу одкровення почерез віру, яку нам у серця вкладає Дух Святий, а пізніше, коли ми почнемо зростати в його розумінні, ці два світи починають  поступово зливатися, але без Ісуса Христа вони не зможуть прийти до згоди.

    Розуміння викуплення необхідне для спасіння не більше, аніж осмислення життя – для народження. Ісус Христос прийшов не для того, щоби заснувати нову релігію, або дати початок новій цивілізації, – й тих, й інших вистачало й до Нього. Мета Його приходу  у тому, щоби  зробити людину духовно реальною у всіх вимірах життя. Ісус Христос був істинною реальною особистістю й хотів, щоби Його учні були такими ж.

Моральні чесноти (природні, набуті): мудрість, мужність, стриманість і справедливість. Мудрість (в лат. мові – sapientia) – це розважне шукання правди, яка робить нас вільними (пор. Іоан. 8:32). Моральна чеснота мудрості має такі синоніми: розсудливість, розважність, або обачливість. До чесноти мудрості входять таких вісім умінь: пам’ять, здатність правильно оцінити дану ситуацію, відкритість до думки інших, кмітливість, здоровий глузд, здатність передбачити, обережність, завбачливість. Мудрість є кардинальною чеснотою, яка допомагає нам зауважити належну міру добра, а також бути готовими до реалізації й шанування добра через відповідні діяння. Поняття мудрості не слід змішувати із спритністю, з якою ми дбаємо про свою користь, ані з легкодушністю, чи стриманістю. Мудрою є та людина, що чинить все згідно Божої волі. Правдива мудрість дається не мудрим (зарозумілим, зазнайкуватим), а немовлятам (пор. Мт. 11:25). Справжня мудрість від Бога. Мудрий покладається на Бога, ухиляється від зла, виконує Божі повеління, піклується про інших, прислуховується й уважний до порад батьків та інших людей «Початок мудрості – страх Господній» (Прип. 3:5; 3:7; 3: 21-23; 3:27; 9:10; 12:15; 15:5; Сир. 1:14). Визнання своєї мізерності, свого незнання перед Богом – це початок справжнього навчання й справжнього знання.  

23.03.2020

Класифікація християнських моральних чеснот. Божі чесноти – віра, надія і любов.
Мужність (в лат. мові – virtus) – це здатність чинити згідно зі своїм сумлінням. Мужність є чеснотою, яка допомагає посісти важкодосяжне благо (найвище добро). Мужність керує почуттям у небажаній ситуації. Двома головними прикметами мужності є відвага й терпеливість. Мужність підпорядковує наше почуттєве життя. «Реr aspera ad astra» – «Через терни до зірок», - навчає крилатий латинський вислів. Християнське розуміння справедливості, яка завжди йде у парі з милосердям. Поступити справедливо – віддати кожному те, що йому належне. «Iustitia in suo cuique tribuendo cernitur» – «Справедливість полягає у відданні кожному за його заслугами» (М.Т.Цицерон «Про границі добра і зла»). Справедливість (в лат. мові – iustitia) наставляє волю бажати знайдену розумом правду. Справедливість поділяється на обмінну (у стосунках між окремими людьми), розподільну (обов’язки суспільства відносно окремої людини) й легальну (обов’язки громадян відносно суспільства). «Немає миру без справедливості, немає справедливості без прощення» (Папа Іван Павло II). Стриманість (в лат. мові – frenum) – це чеснота міри. Ця чеснота підтримує нас у пануванні над двома потягами: інстинкту збереження життя й його передавання (статевий потяг). Стриманість стримує нахил негативного почуття. Стриманість – це вміння володіти собою. У розумі людини діє мудрість, у волі – справедливість, а в почуттях - мужність (активна чеснота), або стриманість (пасивна чеснота).

   Любов – вище правило, яке слід застосовувати у всіх життєвих умовах і ситуаціях. Любити ворогів – це не наказ, інакше відпаде усіляка потреба в зростанні в благодаті. Бог шукає людей, які би пішли за Ним у Дусі, й тільки Дух Божий може навчити перетворювати Його науку на практику.

   Любити ворогів – принцип, за яким слід  любити всіх людей, як добрих так і поганих тому, що Він Сам любить  кожну людину на Землі. Ми не можемо жити духовним життям,  засновуючи його на своїх  душевних симпатіях, які властиві кожному: хтось нам подобається, хтось – ні; з однією людиною ми сходимося одразу, а з кимсь  не сходимося взагалі. Але душевні нахили не повинні правити нашим християнським життям. «Коли ходимо у світлі, як і Він у світлі, то маємо спільність один з одним». Сам Бог  дає нам спілкування з тими, до кого ми не відчуваємо жодної душевної симпатії.

   Любити ворогів... Ісус не сказав «Любіть всіх», Він досить конкретний у Своїх висловах: «любіть ворогів», «благословляйте проклинаючих вас», «творіть добро тим, хто вас ненавидить», «моліться за тих, хто вас переслідує».

   Добре любити ворогів, коли їх немає, або  коли ніхто нас не проклинає,  не ненавидить,  не переслідує. Але досить ворогам  з’явитися, як ми починаємо розуміти, що любити їх, ну просто неможливо. Тільки Його характер у нас має здатність дати нам сили любити своїх ворогів, молитися за ображаючих нас і робити добро тим, хто нас  ненавидить. Ніхто з душевних людей сам не зможе зробити цього всього.

   Характер християнина  має проявлятися не в добрих справах, а в подібності до Бога. Просто бути добрим – мало. Без печатки Божої на нашій праведності всі наші справи –  мерзота перед Господом. І в цьому немає нічого нормального. Секрет християнського життя в тому, що за благодаттю Божою надприродне стає природним,  причому воно має мати прояв не тільки під час спілкування з Богом, але й  у звичайних життєвих ситуаціях.  Якщо Святий Дух змінює нас зсередини, то наша людська природа  буде відображати не просто  хороші людські якості, але й кращі якості природи Божої. Існує один-єдиний тип святості –  святість Бога. Тому слова Ісуса Христа про нашу досконалість мають на меті привести нас до святості. «Святість» – це повна рівновага між характером  людським  і законом Бога. Є дві крайності: злитися з грішним світом  і злитися з Богом. У людей це називається гріхом і  святістю, безбожництвом і фанатизмом. Це – своєрідний маятник, йому слід дозволити ввійти у ритм. Подібно й Святий Дух приносить  благодать Божу в людське життя, й  воно набирає рівноваги.

      

      -     У яких двох світах водночас перебуває людина?

-         Який зміст вкладаємо, коли говоримо «інтелектуальна допитливість»?

 -       У чому найвище правило людського співжиття?

-         Чому Ісус не сказав «любіть всіх» замість «любіть ворогів своїх»?

-          Чому за принципом Нагірної проповіді  любити ворогів – мало?

-          Чому не досить просто робити добро?

-          Що мають на увазі слова Ісуса про людську досконалість?

-          Назвіть і поясніть моральні чесноти.

25.03.2020

Виконання Божої волі – основа християнської моралі. Покірність, послух – засоби вияву пошани та поваги до Бога. Смирення й фаталізм. Покора як вияв сили християнина.

Правдива покора – велика сила, а не слабкість, і ми не повинні її боятися, а навпаки – щодень просити в Бога сили, щоби більше плекати в собі покору до Нього.

Покора Богові – це не пасивна поступливість перед неминучістю, не фаталізм і не привід для лінощів. У деяких випадках покора навпаки вимагає чогось цілком протилежного: Бог часто закликає людей, які присвятили себе Йому, вступити в битву від Його імені.

Віддати себе Богові – справа не для боягузів, які покірно дозволяють іншим витирати об себе ноги. Для того, щоби підкорятися, зовсім не обов'язково вимикати мозок і відмовлятися від раціонального мислення. Навіщо Богові викидати на вітер розум, який Він Сам же в нас вклав? Він не хоче, аби Йому служили механічно слухняні роботи. Бог – не жорстокий тиран, який буде вимагати від нас покори силою. Він чекає, коли ми самі виявимо бажання віддати Йому своє серце. Людина, як вінець Його творіння, як Його дитина, є великою цінністю в очах Божих.

Покора – не означає придушення. Бог хоче діяти саме за допомогою того унікального поєднання якостей, якими Він наділив кожного з нас. Замість того, щоби применшувати людину, покора навпаки робить її справжньою. Адже тільки Всемогутній Творець знає, якими ми маємо бути, якими Він кожного з нас задумав і створив.

Оскільки Бог вклав у людський дух бажання поклонятися Йому, то цілковита покора, віддання себе Богові має бути не через страх перед Ним, не з почуття обов'язку, а з любові до Нього, тому що:«Він перший полюбив нас» (Іоанна 4: 9-10). Саме тому правдива покора – це наше поклоніння Богові, яке водночас вивільняє всі Божі благословення, а тоді стає для нас найкращим способом життя.

Справжнє поклоніння Богові починається з тієї хвилини, коли ми прагнемо за будь-яких обставин робити те, що подобається Йому, себто, повністю віддаємо Йому себе –робимо постанову у всьому Йому коритися.

Найповніше наша покора Богові виявляється в слухняності. У тому, щоб відповідати: «Добре, Господи!» кожного разу, коли Він про щось нас просить. Взагалі, слова: «Ні, Господи!» є протиріччям. Не можна називати Ісуса Господом (себто, паном усього свого життя), й водночас відмовлятися Йому коритися. Що таке справжня покора добре видно на прикладі Петра, коли після довгої та безрезультатної рибалки на озері Ісус звелів йому знову сісти в човен і закинути сіті: «Наставнику, цілу ніч ми працювали, і не вловили нічого, та за словом Твоїм закину невода» (Лк. 5:5).

Люди, які присвятили і підпорядкували себе Христу, коряться Божому Слову навіть тоді, коли це видається їм незрозумілим і безглуздим.

Ще одним аспектом покори є довіра. Авраму довелося йти за Богом, не розуміючи, куди Він веде. Анна чекала настання часу, коли Бог зглянеться на її прохання, не знаючи, коли це станеться. Марія чекала дива не уявляючи, як воно станеться. Йосиф довіряв Божому задумові, не знаючи, чому обставини складаються саме так, а не інакше. Кожен з них повністю віддав себе Богові.

Ви зрозумієте, що підкорилися Господові, коли почали покладатися на Його силу й мудрість, перестали маніпулювати іншими людьми, нав'язувати їм свої плани й контролювати ситуацію. У Біблії сказано: «Підкорися Господові, і надійся на Нього» (Пс. 36: 7а).

Замість того, щоби докладати щоразу нові зусилля й старання, людина починає більше довіряти Богові, перестає різко реагувати на критику. Найкраще слухняне серце виявляється у взаєминах. Ви припиняєте думати лише про себе, не витісняєте інших і не наполягаєте на своїх правах.

Для багатьох людей найважче віддати Богові свої гроші та плани щодо матеріального збагачення. Вони думають приблизно так: «Мені хотілося б жити для Бога, але, окрім цього, я хочу заробляти багато грошей, щоби жити комфортно і одного чудового дня спокійно піти на пенсію». Проте, спокійна пенсія не може бути метою життя, присвяченому Богові, тому що гроші часто стають суперником Самого Бога, повністю забираючи людську увагу. Ісус сказав: «Не можете служити Богові й мамоні» (Мт. 6: 24) і «Де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мт. 6: 21).

Найвищий приклад самозречення і посвячення – Ісус Христос. Напередодні розп'яття Він повністю віддав Себе ради виконання Божого задуму відкуплення. Він молився так: «Авва - Отче, усе Тобі можливе: віддали від мене цю чашу! Та не що Я хочу, а що Ти» (Мк. 14:36).

Ісус не говорив: «Боже, якщо можеш, позбав Мене від цього страждання!» Він почав Свою молитву саме з твердження, що Бог все може. Й молився так: «Боже, якщо це послужить Твоїм інтересам, прошу забери від Мене чашу страждання. Але якщо Моя смерть виконає Твої задуми, Я вибираю те, що бажаєш Ти».

Справжня покора говорить: «Отче, якщо ця проблема, хвороба, страждання або обставини, які склалися, необхідні для того, щоби виконати Твої плани, прошу Тебе, не забирай цього від мене!» Такий рівень духовної зрілості дається нелегко. Сам Ісус так мучився, роздумуючи про сенс і значення Божого задуму, що на чолі у Нього виступав кривавий піт.

Покора – важка праця. У нашому випадку – це напружена боротьба проти нашої власної егоїстичної натури. Проте Біблія дуже чітко говорить про те, які благословення з'являються в нашому житті, коли ми поклоняємося Богові, віддаємо себе й підпорядковуємося Йому.

По-перше, в нас на серці настає спокій: «Тож примирися з ним, зроби угоду, й твоє щастя повернеться до тебе!» (Іов 22: 21).

По-друге, ми знаходимо свободу: «Але дяка Богові, що ви, бувши колись слугами гріха, з усього серця послухалися тієї науки, якій ви піддалися, та що, звільнившись від гріха, стали слугами праведності» (Рим. 6:17).

По-третє, в нашому житті починає виявлятися Божа сила. Христос перемагає уперті спокуси й нездоланні труднощі, коли ми віддаємо все це в Його руки.

Напередодні найбільшої битви свого життя Ісус Навин прийшов перед лице Боже (Нав. 5: 13-15), поклонився й віддав Йому всі свої плани й наміри. Ця покора призвела до вражаючої перемоги над Єрихоном. Щось подібне відбувається в житті кожної людини, яка вирішила повністю підкоритися Божій волі. Покора не забирає наші сили, а навпаки, зміцнює нас.

Бог діє саме через тих людей, які повністю віддали себе Йому. Бог вибрав Марію для того, щоби вона стала матір'ю Ісуса, не тому, що вона була особливо талановита, красива або багата, але тому, що вона повністю віддала себе Йому. Навіть у одній з пісень співаємо: «Це покора учинила, що Ти Спаса породила». Коли ангел звістив їй неймовірний Божий задум, вона спокійно відповіла:«Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1:38).

Немає нічого могутнішого, аніж людське життя, віддане до Божих рук. «Коріться, отже, Богові» (Як. 4:7).

Ми сотворені для поклоніння, саме тому людина, яка в дусі та істині не поклоняється Богові, неодмінно підкорятиметеся комусь або чомусь: громадській думці, грошам, образам або страхам, власній гордості чи самолюбству. Але наслідки такої «покори» стають згубними для людської особистості, перетворюються в рабство, з якого нелегко звільнитись, тоді як покора Богові - робить людину вільною й щасливою.

Покора Богові – не лише найкращий спосіб життя; це єдина можлива життєва дорога. Всі решта доріг неминуче закінчаться розчаруванням.
У посланні до римлян Павло називає покору розумним служінням: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Рим. 12:1).

Віддання свого життя Богові – це не бездумний емоційний порив, а раціональний, осмислений вчинок, найрозумніше рішення, яке людина здатна зробити в своєму житті. Саме тому Павло говорив: «Тому й намагаємося з усіх сил Йому подобатися: чи ми в тілі, чи поза тілом» (2 Кор. 5:9).

Для того, щоби Бог справді торкнувся нашого серця й змінив його, доведеться починати саме з покори й віддати Йому все: свій жаль за минулим, теперішні проблеми й плани на майбутнє, свої страхи, мрії, слабкості, образи, звички й комплекси. Заберіть руки з штурвалу свого життя, й хай місце капітана займе Христос. А якщо Він бере щось у Свої руки, хаосу вже точно не буде! Якщо Сам Христос вчить і веде за собою, ми здатні перемогти все, що завгодно. Й тоді, подібно до апостола Павла, зможемо сказати: «Я можу все у Тому, хто укріплює мене!» (Фил. 4:13).

Фаталізм (з латинської мови fatum – воля богів, доля, призначення) – це віра в призначення людини, а також  в історії суспільних груп, які базуються на позиції пасивної відмови у відношенні до нещасних випадків або сліпої долі, а в наслідку, часткове або цілковите заперечення свободи й відповідальності людини. У християнстві фаталізм заперечувався вже через Отців Церкви. Собор у Констанції (1415) засудив, між іншим, твердження J. Wiklifa, що все робиться з абсолютної необхідності, а папа Пій II (1459) – засудив твердження Zaninusa de Solcia неначе Ісус Христос терпів і помер з приводу необхідності, нав'язаної через зорі.

Людина є втіленим духом і одухотвореним тілом, а її людський дух виражається тілесно. «Я є зв’язок світів», – говорить поет. Зв’язок світів –  означає, в нас живе й фізичний світ, і хімічні таємниці, і всі елементи, на яких збудоване все. Дух через нас встановлює союз зі всією природою, неживою й живою. І було б помилкою з християнської точки зору приймати повністю знамениту грецьку концепцію, що тіло – це гробниця.

    Тіло, говорив апостол Павло, – це храм Духа Святого, а якщо храм, значить, дещо священне. Значить, природа,  – це не просто якесь випробування для нас, тіло – це не просто дещо, що має нас дратувати. Ні, тут схований якийсь важливий зміст: втілена істота – дух, який може стати, за словом поета, месією природи.

   Знаменитий  американський психолог Уільям Джеймс проаналізував велику кількість фактів, пов’язаних зі спробами налагодити контакт з душами померлих людей. І ось що цікаво. Джеймс був психологом-експериментатором, видатним вченим, і він помітив, що, вступаючи в контакт з душами померлих, він не міг звільнитися від думки, що вони в чомусь обмежені, в чомусь ущербні, що, в загальному, вони вже не ті. Це можна пояснити по-різному, але  й задуматися варто всерйоз. У Біблії сказано, що Бог «розбудить тих, хто спить у гробах», - і над цим варто подумати. Що означає: «ті, що сплять у гробах»? Деякі богослови, протестантські, вважають, що мова йде про  несвідоме буття душ людських після смерті – до кінця історії. У кінці кінців можливо було б і це прийняти, адже час для померлої людини, зникає,  в будь-якому випадку протікає по-іншому. Але ми маємо й інші свідоцтва. Є свідоцтва про покійних батьків, які пам’ятають  дітей і попереджують їх про небезпеку якимось таємничим чином. Є багато свідоцтв про те, що контакт існує. Тому повністю прийняти  думку, що померлі сплять до  якогось фінального есхатологічного моменту, ми не маємо права. У всякому разі, не всі. А якщо говорити про святих, то вони  відіграють якусь важливу роль  у житті  людей навіть через століття: не тільки пам’ять про них існує, а саме участь. Як би існують два світи, - Даниїл Андрєєв про це  дуже цікаво пише, - ніби хмара, яка знаходиться над країною, над культурою, де зосереджуються ті,  хто вже пішов. Він навіть називає їх таким словосполученням: «небесний кремль». Зв’язок продовжується й здійснюється. Й, тим не менше, Біблія говорить, що коли вони пробудяться, то вони, померлі, будуть сяяти, немов зірки. Вони ввійдуть у нове життя, але не чисто духовне, безтілесне, бо вони перевтіляться, насамкінець.  Людина створена принципово  як істота інкарнована, втілена, й цим має завершитися її історія на Землі. Якщо смерть тіла є момент розвтілення, то не можна його вважати  вінцем  і фіналом нашого буття. Фінал – це воскресіння мертвих і життя  майбутнього віку.

   А що це за нове втілення?  Це новий етап інволюції людини в світі. Тому що інволюція пройшла вже кілька важливих етапів. Спочатку:  небеса та земля – дух + тіло.  Людство стає Богові співтворцем. Людство одержало  від Бога «насінини»-слова, які «вкинуло» і продовжує «вкидати» в матерію. Проростаючи, слова  створюють середовище, життєвий простір людини.

   Людина в плоті своїй на Землі – вона  має підкорити хаос, але це поки що  втілене  також не повністю, це також звершується. Й коли явлення Месії в світі повертає таємні важелі інволюції людства й світобудови до еволюції, людина йде до нової, останньої фази свого розвитку, але ця фаза також тілесна. Апостол Павло говорить нам, що  людина буде мати тіло духовне «сома пневматікон».

   Що таке духовне тіло?  Якийсь натяк на це дає нам реальність духовно-тілесного, яке привідкривається в творах отців Церкви, зокрема  святого Ігнатія, який присвятив цій темі цілу книгу.  Люди, які пережили  клінічну смерть, розповідають, що вони бачили своє тіло, але це було не тим тілом, що раніш,  а дещо прозоре, але маюче якусь форму, подібну формі людського тіла. Себто, зі знищенням матеріального тіла зберігається деяке інше тіло, глибинне,  воно й має в майбутньому, як насіння, яке лежить у землі, народити нову форму. Але тут еволюція  вже не просто біологічна чи психічна, але еволюція ще й етична, тому що майбутній стан людини   визначається тим, яким був її розвиток тут, на Землі. Ось чому для нас  такими важливими є саме вчинки, думки, слова людини в цьому світі. Не будемо  розглядати це в юридичних термінах «покарання» і «заохочення» – це невірно. Мова йде про природні  наслідки того, що є в нас всередині і з чим ми йдемо в майбутнє життя.

   Людина, яка потрапляє в інші обставини, людина, яка не має звичних способів висловлюватися, жити й діяти, тільки тоді може зберегти своє «я», коли воно в неї глибоко духовне, насичене й багате. Людина  неглибокого плану,  потрапивши в ізоляцію від звичного життя, глибоко страждає, вона не знає, куди себе подіти, її душа - ембріон, вона нерозвинута.

   І ось уявімо собі, що відбувається з людиною, яка вмирає. Вона несе з собою все те, що в неї є, що накопичено. Й це дуже важливо, бо  з цього  складається наша особистість, і про це слід подумати  вже сьогодні. Чим багатша людина, чим більше вона віддавала людям, тим глибший і об’ємніший простір її духу, тим повніше її буття навіть у той період, коли вона спить. Так ось, хто багатий духовно, той не спить, він у дії,  він продовжує брати участь у житті людей, які залишилися на Землі.

   

      -    Що таке покора й яке її значення в житті християнина?

-       Що таке фаталізм?

-       Як слід розуміти слово поета про те, що людина – зв’язок світів?

-      Що говорить Уільям Джеймс на основі  своїх досліджень про душі померлих?

-  Чи всі  теологи  розуміють буквально висловлювання щодо тих, що «сплять у гробах2?

-      Як побачив потойбічний світ Даниїл Андрєєв?

-      Який фінал передбачений людству у Біблії?

-       Нове втілення як етап еволюції у світі. Що це означає?

-       Як  біологічна і психічна еволюція приходять до еволюції етичної?

-      Від чого залежить вічність людини?

30.03.2020

Принципи "свобідної волі" та відповідальності християнина. Свобідна воля як вияв любові Бога до людини. Важливість усвідомлення людиною відповідальності за вибір між добром і злом. Християнська етика про відповідальність людини перед Богом.

Свобода – можливість робити щось без примушення.

Термін, який у загальному вказує на стан якогось суб'єкту, що діє без примусу, або обмежень, і самовизначаючись. Є багато площин, в яких можна розглядати свободу, себто, можна говорити про політичну, моральну, релігійну, економічну свободу тощо. У грецькому античному світі свобода була зрозумілою в двох способах: як свобода громадянина держави, забезпечена всілякими політичними правами, чи у відношенні до самого поняття,  якому всі, навіть боги, мали би підкорятися; у такому випадку свобода означала прийняття й узгодження до закону космічної гармонії (в трагедії й у стоїків). Софістами, але головним чином Арістотелем, розвинулася ідея свободи, як моральна відповідальність: у «Нікомаховій етиці» Арістотель аналізує свободу волі як раціональність, себто, дію бажаного чинника після відповідного пізнання всіх обставин самої дії...

У християнській думці саме свобода ускладнилася у відношенні до гріха сповненого Адамом, що поневолив усіх людей, у протиставленні до чуттєвих імпульсів, які пригнічують цей стан несвободи. Тут постала необхідність впливу Божої благодаті, як визволення людини й розвитку тематики свободи волі (libero arbitrio), себто, відношення, людська свобода-благодать, знана наперед всемогутність Творця, предестинація (призначення).

 Традиційне християнське розуміння свободи полягає в свідомому й добровільному виборі людиною Бога як Отця та прийнятті Його запрошення до участі у вічному житті Пресвятої Трійці. У своєму створенні людина отримала здатність обирати та самовизначати пріоритети цінностей. У райському блаженстві людина отримала покликання перейти від можливості обирати до справжньої свободи. Цю можливість вона мала здійснювати через пряме спілкування з Богом, дозволяючи Йому наповнювати себе Його праведністю. Таке богоспілкування було початком її невинності й підставою розвитку до досконалості та майбутньої істинної свободи. Отримавши цей райський поклик-заповідь як дороговказ, який допомагав їй робити правильний вибір, людина перетворювала особисту можливість обирати на істинну свободу. Таким чином, Божа заповідь дає людині свободу, скеровуючи її до самовизначення згідно з Істиною. Правдива свобода ніколи не може бути протиставленою або відокремленою від Божої Істини та Його Закону. Христос навчає: «Коли ви перебуватимете в Моїм слові, ви дійсно будете учнями Моїми і спізнаєте правду, й правда визволить вас» (Іоан. 8:31-32).

Свобода в етиці – це здатність людини вільно діяти й відповідно себе реалізувати. Якщо людина свобідна, вона має вибір робити вільні рішення й нести відповідальність за вчинки. Справжня свобода волі – це здатність людини обирати те, що вона хоче. Свобода – це відсутність обмежень. Є свобода «від» (чогось чи когось) і свобода «для» (суб’єкта, внутрішня).

Автономія як самостійність. Свобода – це самостійне, свідоме прийняття рішення, вибору та виконання вчинку. Свобода як сукупність умов, які сприяють гармонійному розвитку особистості. Свобода – це усвідомлена необхідність. Зовнішня свобода як звільнення. Внутрішня свобода як здатність людини здійснити вибір. Повніша свобода – це свобода творчості. Знання істини та добра вивільняє людину: «й спізнаєте істину, й істина вас визволить” (Іоан. 8:32). Позитивне та негативне визначення свободи в Канта.  «Я можу, я хочу, я мушу». Моральний категоричний імператив (із латинської мови – владний) – безумовне моральне веління. Дві досконалості волі: приймати рішення й давати згоду та започатковувати вчинки. Пряма та непряма воля. Співдіюча воля. Поняття санкціонованих і несанкціонованих емоційних відповідей. Емоції та моральність особи. Важливість співдіючої волі для вирішення етичних проблем.

Свобода й відповідальність. «Все мені можна, та не все корисне» (І Кор. 6:12). Гетерономія (із грецької мови – інший закон): вчинки, вибори, вольові рішення прийняті: не свідомо й під тиском; з огляду на існуючі моделі поведінки; з огляду на суспільну думку та реакцію; з огляду на конформізм (пристосування); з огляду на накази авторитету; з огляду на традицію чи прецедент.

Гетерономні вчинки допускають аргумент не відповідальності, бо відповідальність передбачає свободу. Причини гріхів – надуживання свободою. «Дай серцю волю – заведе у неволю».

Свобода волі – це спроможність волі поступати за світлом розуму, це відповідальність волі перед розумом. Брак відповідальності веде до неволі. Свобода волі полягає в однозгідності волі з розумом. Бути вільним – це означає: використовувати свободу для істинного добра, це бути людиною чистого сумління, бути відповідальним, бути людиною для інших. «Вільному – воля, блаженному  – рай».

Правильний порядок діяння людської волі, коли розум діє на волю, воля на почуття, а вони на тіло й зовнішній світ.

  Неправильні порядки діяння людської волі, коли: воля надмірно діє на розум, то людина попадає в стан сваволі (волюнтаризм); коли почуття надмірно діють на волю, а вона на розум, то людина попадає в стан сентименталізму; коли пристрасті тіла надмірно діють на почуття, а вони на волю й розум, то людина попадає в стан внутрішньої неволі (стає рабом своїх гріхів); коли страх або насильство надмірно діють на тіло, почуття, а вони на волю й розум, то людина попадає в стан зовнішньої неволі, з якої людина може вийти, коли зникає страх, чи насильство. Уживанню вільної волі стоять на перешкоді не тільки страх або насильство, але також: пристрасть, незнання, звичка й недуга, наприклад, нервозність, сонливість. Сама зовнішня свобода, себто, відсутність страху чи насильства, не означає, що є правильний порядок поступання, що є свобода волі. Потрібна також внутрішня свобода, себто, свобода від домінацій пристрастей тіла й почуттів, щоби була повна свобода волі.

Свобода – атрибут людини, який полягає в тому, що вона може самовизначатися: діяти або не діяти, а також діяти так або інакше, себто, вирішувати й вибирати, а також опиратися зовнішньому тиску. Джерелом цього самовизначення є воля – психічна влада, яка є природним прагненням до добра. Прагнення до добра, пов'язане з розумом (розумне жадання), викликає пізнання добра й дію під впливом мотивів і правоти. Прагнення до добра реалізовується на ґрунті правди. Може бути обране уявне добро замість справжнього добра, але саме це вказує на можливість і необхідність орієнтування на об'єктивну правду про те, до чого прямувати варто.

Відповідна людині здатність самовизначення є джерелом його неліквідної гідності, себто абсолютної вартості особи. Онтологічно-етична обґрунтованість гідності осіб гармонізує з її проголошеними християнськими підставами. До них відносять: соборову Конституцію про Церкву у світі «Gaudium et spes» і документи папського навчання. Величина й гідність людини в теологічному трактуванні полягає в тому, що вона, як розумна й вільна істота, є створеною за образом і подобою Божою й призначена до вічного життя. Людина є «єдиним на землі створінням, якого Бог хотів для Себе Самого» (KDK).

Свобода, як вираз людяності, що являється абсолютною вартістю особи, є однією з центральних тем суспільної етики. Ця етика відкидає цілковиту емансипацію свободи, яка саму себе робила б безпомилковим правом, а з другого боку відкидає також цілковиту залежність волі одиниці від обумовлюючих суспільних чинників. Постулюється натомість зв'язок свободи одиниці з відповідальністю в площині співдружності, де на ґрунті спільного добра свобода одиниці стикається й взаємодіє зі свободою інших. Персоналістичний суспільний порядок сприяє свободі всіх через засади: суспільної любові, суспільної справедливості, солідарності.

Свобода є умовою розвитку, як у вимірі одиниці, так і суспільному. Тому в нинішній добі змін і прискореного цивілізаційного розвитку виросли й поширилися прагнення свобод. Церква визнає їх за знаки часу. Наприклад, папа Павло VI писав: «Людина, поставлена в  ці нові умови, проявляє подвійну тенденцію й то тим сильніше, чим більш вперед йде її пізнання світу й освіта: прагнення до суспільної рівності й прагнення до участі в менеджменті; обидва ці прагнення є виразом гідності й свободи людини». Натомість, видана через Конгрегацію Науки Віри «Інструкція про християнську свободу й визволення» (1986) починається таким реченням: «Свідомість свободи й гідності людини, яка йде в парі з визнанням неліквідних прав особи й суспільств, є однією з головних ознак, які характеризують наші часи». Церква вказує також дороги, на яких втілення в життя прагнень свобод може служити справжньому розвитку й добру людини, а також суспільства. Конкретним виразом цих прагнень є права свобод («права особи в публічному житті», KDK, 73), як: право на вільне об'єднання, висловлення своїх поглядів, приватного й публічного визнання релігії, володіння власністю й т.ін. Гарантування цих прав вимагає творення відповідних політичних економічних, культурних умов.

Відповідальність – обов’язок людини як вільної особи відповідати за свої дії. Відповідальність – це усвідомлене рішення волі. Суттєвим для моральної відповідальності є рішення волі. Уже в момент свого рішення воля несе відповідальність без уваги на позитивну чи негативну реакцію почуття. У момент однозгідного з розумом рішення волі людина здобуває заслугу, а в моменті противного до розуму рішення волі людина поповняє провину. Людина несе відповідальність за способи, себто, ці посередні ефекти, без яких не здійснилась би ціль і які є необхідними для досягнення цілі. Воля повинна бажати лише того, що розум пропонує як добро, й ніколи не бажати того, що розум представляє як зло. Щоб рішення волі було добре, всі способи й ціль мусять бути добрі, а щоб рішення волі було зле, досить, щоб один спосіб, або ціль були злі. «Ціль не освячує способів!» – це одне з правил християнської етики. Італійський філософ та політолог Нікола Макіавеллі (1467-1527) писав навпаки, що: «Ціль  виправдує способи її досягнення».

Людина несе відповідальність і за причину. Воля є відповідальною також за всі передбачені наслідки, які повстають із бажаної цілі, навіть, якщо воля цих наслідків не бажала. Якщо воля є відповідальною у причині за добрі наслідки, то вона має заслугу. Якщо воля є відповідальною в причині за злі наслідки, то вона має провину. Тим більшою є відповідальність у причині, чим ясніше є передбачені наслідки й чим необхідніше випливають вони з цілі. Людина також несе відповідальність і за небажані наслідки. Якщо небажані наслідки не були передбачені, то воля не має жодної відповідальності, бо розум не представив її цих наслідків наперед. Якщо ж побічні чи кінцеві злі наслідки були передбачені, але небажані, то деколи їх можна допустити, але ніколи не можна їх бажати. За небажані, хоч і передбачені, злі наслідки немає прямої відповідальності, бо воля відповідає лише за свої рішення, але є, однак посередня відповідальність, бо з любові до ближнього ми повинні зректися такої доброї цілі, з якою пов’язані злі небажані наслідки. Коли добра бажана ціль перевищує злі небажані наслідки, тоді можна їх допустити, але ніколи їх не бажати. Добра бажана ціль тим сильніше перевищує злий наслідок, чим більшою є різниця між бажаним добром і допущеним злом; чим менш правдоподібно, що буде небажаний злий наслідок; чим необхідніше осягнути бажану добру ціль, допускаючи злий наслідок. Це правило допущення небажаного, хоч передбаченого злого наслідку називають – правилом «подвійного наслідку».

       Моральна відповідальність посилається на осудність виконавця вчинку й його безпосередні наміри. Конкретно це означає, що:

1) виконавець стає винним щодо скоєного зла й здобуває визнання морально добрим вчинком;

2) у наслідку виконаного акту й здійснення в ньому негативної вартості, виконавець повинен однаково надолужити заподіяну кривду або шкоду, як і виявити відповідне розкаяння;

3) вимога задоволення у відношенні до виконавця зла накладає на нього обов'язок покори.

Відповідальність звертається до переживання справедливості та любові. В ім'я справедливості суб'єкт відповідає за власні, вільні та свідомі вчинки. У світлі любові відповідальність обіймає не тільки «те, що моє», але також негативні наслідки дій іншої людини. Любов розширює область відповідальності, так як свобода скеровує морального суб'єкта в бік правди й добра. Відповідальність завжди пов'язана з автореалізацією особистого «я» й знаходить своє остаточне джерело в судах сумління. Завдяки цим зв'язкам, відповідальність стає складовою частиною морального змісту індивідуальності суб'єкта.

         Свідомо чи несвідомо,  з примусу чи ні,  але людство  зробило свій вибір і перший Адам випав з  Едему, пролетів крізь плани буття й  опинився на фізичному плані –  шостому, але не останньому.  Ми – люди є частинками Адама, тому   піднімаючись  до плану  ейдосу (ноосфери) чітко відчуваємо свою  єдність і нерозривність,  болі й тривоги...

        Кожна людина в єдиній системі світобудови є гігантським запасником енергії потенційної активності, схованої в глибинах всіх її провідників. Так, як кожний, хто живе на Землі, є наслідком  розщеплення  духовного атому – едемського людства, то кожна частинка цього атому – людська душа – несе в собі й   творчу й руйнівну  енергію в рівних частинах. У житті можна стати духовним реактором – творцем миру, а можна «атомною бомбою» – руйнуючи себе й весь світ навколо себе.

     За програмою, першопочатково закладеній  єдиним кодом творіння в людину, кожний індивідум  створює  форми для власного  проявлення в матерії світобудови. Ми живемо на Землі в своїх «шкіряних одежах», як у протигазах, часто  приймаючі ці протигази за самих себе. Тому людина не може розкрити свій  внутрішній потенціал уповні, не може спробувати справжнього блаженства на Землі, допоки не навчиться  створювати такі форми, які би відповідали   потребам її тонких  духовних провідників.

          На противагу цьому станові, людина обов’язково буде  відчувати страждання, перебуваючи в земних формах. Що таке страждання? Така невідповідність між можливостями світу й  потребами  внутрішньої людини породжує муку, томлення духу. Тому душі з високим внутрішнім потенціалом  і потребами не брати, а віддавати себе, неуникно страждають на Землі.  Таке  страждання й змушує людину  з  духовними провідниками, які прокинулися,  до створення нових  тонких форм, через які проходить   поступове перетворення світу. 

      У Євангелії через Матвія  є розповідь про те,  як диявол спокушував Христа в пустелі після Його хрищення у Йордані, ще до того, як Він  розпочав проповідування Доброї Новини-Євангелії Божого Царства.

   Вчені дослідники Святого Письма й богослови по-різному  пояснюють ці події, одначе в одному всі вони згідні, що випробування Христа в пустелі є  прикладом, віддзеркаленням  будь-якої спокуси.  З цього видно, які методи використовує спокусник, щоби досягти своєї мети –  нашої загибелі.

   Допоки  диявол розпочне свою дію, він чекає на відповідну хвилину. До Христа  приступає він щойно тоді, коли Христос після  сорокаденного  перебування в пустелі на самоті, в пості, роздумуванні, молитві –  був  фізично досить виснажений.

    До людини спокусник приходить під виглядом безкорисливого приятеля, доброчинця, порадника, який нічого, окрім добра, щастя, успіху не бажає. «Коли Ти – Син Божий, звели, щоби  це каміння стало хлібом!». Цілковито невинна пропозиція, на перший погляд,  для нас вона  є відображенням матеріальних цінностей у цілому.   А й справді, чи є що погане в тому, щоби мати якнайбільше  – грошей,  будинків, одежі,  їжі?  Але...  Чи варто присвятити цьому своє безцінне життя на Землі?

 Теодицея (із французької мови – «Боговиправдання») – це наука про природне пізнання Бога, яка ставить за мету усунути суперечність між вірою в Бога та науковим світоглядом. Термін теодицея, вживаний Г.Лейбніцом,  означає науку виправдання Бога, але філософ розумів його як розв'язання проблеми зла в світі, й це загальне значення залишилося. Термін теодицея, передусім, означає доведення (здебільшого негативне) за допомогою релігійної, або філософської думки, що зло в світі (страждання, нещастя, смерть) у людській і біологічній сферах не скасовує природного, філософського або релігійного переконання про існування святого, нескінченного, досконалого й доброго Бога.

Теодицея є наукою про Бога, оскільки Він є причиною речей і автором природного порядку. Теодицея має за об’єкт Бога, як найвище буття, або як Того, хто є Самобутнім. Теодицею ще називають природною або філософською теологією. У об’явленій теології Бог є суб’єктом, Який до нас промовляє й нам об’являється. У природній теології пропонується філософський шлях до Бога як роздуми над своїм життєвим досвідом. Природне богослов’я є індуктивним, себто, виходить із явищ цього світу й доходить до Бога. Класична теодицея, основана на томістичній філософії, має певну схему й встановлену структуру. Вона складається з трьох чітко визначених частин: 1) Про існування Бога; 2) Сутність Бога, або Божа природа; 3) Відношення Бога до світу.

  

      -     У чому проявляється подвійна природа людини?

-          Що говорить про вибір людини С. Франк?

-          Що таке свобода людини?

-          Які є неправильні порядки діяння людської волі?

-          Що таке відповідальність та співвідповідальність?

-          Що таке моральна відповідальність?

-          Поясніть правило християнської етики: «Ціль не освячує способів!».

-          Що насправді   приніс людству  едемський вибір?

-          Що спонукає людину до творчої діяльності?

-          Чи те, що пропонує людині матеріальний світ, відповідне до її духовних потреб?

-          Кому вигідні пристрасті людини до матеріального?

-          Чи спокусник робить прямі заяви про свої цілі?

-          Що таке теодицея?

01.04.2020

Милостиня як вияв любові до ближнього. Милостиня як вияв любові до ближнього та Бога. Християнські мотиви та вимоги до милостині.

Єврейське виховання  навчало надавати допомогу подорожуючим.  Відпустити подорожуючого й не запропонувати йому дах і їжу вважалося просто недопустимим. Можливо, це було зумовлено тим, що євреї часто подорожували самі й їм з практики були відомі усі незручності подорожі. Біблія подає нам досить часто такі ситуації. Окрім буквального значення,  слово «подорожній»  має й інше, духовне значення. Усі ми, люди, є подорожуючими на цій Землі. Здійснюючий подорож  має обмеження у всьому, й найперше,  в матеріальному. Адже, що можна взяти з собою?  Більше того, що б ми не взяли, воно буде обтяжувати  й обмежувати. Найкращий варіант – не брати нічого, але тоді ти повністю віддаєшся на волю  тих, хто зустрінеться тобі в дорозі. Бог тобі зможе допомогти тільки через людей. Але як ти зможеш допомогти іншому, коли не чутимеш Бога й Його волі?  І знову найкращий варіант – допомагати кожному, тоді  впевнено не помилишся.

   У часи Ісуса Христа  фарисеями керувала спрага людської слави, й вони перетворили  роздавання милостині в справжнє видовище: ці лицеміри так вкидали монети в ящики для збору  пожертв, що вони видавали голосний звук, схожий на звук труби. Ісус Христос сказав, що давання не має  на меті  визнання  людське, тому «істинно кажу, вони вже отримали свою нагороду». І на цьому все закінчується.

   Коротко можна сформулювати зміст цих слів таким чином: головним мотивом давання має бути догодження Богові. Сьогодні філантропи навчають давати з іншими  мотивами: милостиня  допоможе  людині протриматися ще впродовж деякого часу; вона потребує допомоги; вона заслуговує на це. Однак, Ісус Христос не назвав жодної з цих причин. За Його словами  єдиним мотивом давання  має бути Бог. Ісус говорив: «Давайте тому, що Я вам заповів», і тут Він знову навчає, що іншої мети не має бути. Кожний, хто дає, має запитати себе: «Чому я допомагаю цій людині?» Вражаюче, як рідко ми  дозволяємо Святому Духу  привести наші мотиви  у відповідність до заповіді Божої. До головного мотиву додається тисяча й одна причина, тоді як Ісус  пояснює все досить просто – в центрі давання – Бог.  Ісус очікує від Свого учня  дещо  більше, аніж звичайне чинення добра. Наші мотиви мають бути благими тому, що  такими їх вчинила Божа благодать.

    «Коли  даєш милостиню, хай твоя ліва рука не знає, що робить права», іншими словами, чини добро до такої міри, допоки  це не перетвориться на  підсвідому звичку, тоді припиниш надавати навіть значення цьому. Прийде день зарплатні, й ми зі здивуванням спитаємо Його: «Коли ми бачили Тебе голодним, і нагодували?»  «Істинно кажу: те, що ви вчинили найменшому з цих, Мені те вчинили...» Саме так бачить  Господь наші добрі вчинки, яким не надаємо  особливого значення. Напрацюйте звичку чинити добро підсвідомо, й тоді вже не будете залежати від миттєвого бажання, але Сам Дух Божий буде керувати вашими вчинками. Саме так головним мотивом стає серце й співпереживання Отця. Бог використовує в якості  вмістилища благословення  тих, хто знаходиться в правильних взаєминах з Ним.

Милостиня (від старослов. «милість» – «любов») – прояв любові до ближнього, до іншої людини, у вигляді допомоги йому в скруті, в тих, чи інших формах, переважно у вигляді матеріальної допомоги.

Милостиня – важлива складова щоденної життєвої практики багатьох релігійних спільнот світу.  Христос навчав : «Дай кожному, хто тебе просить... Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний. Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену дадуть вам. Якою-бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (Лк. 6:30-38). «Даром прийняли, даром давайте» (Мт. 10:8).

Христос від усіх нас домагається діл милосердя. Св. Іван Златоустий стосовно милостині висловлює найкращі похвали: «Милостиня, каже він, — цариця чеснот, швидко підносить людей у небесні зводи, вона — найкраща заступниця. Велике діло — милостиня... Високий політ у милостині: вона розтинає повітря, проходить місяць, зноситься понад проміння сонця, досягає самих небес. Але й там вона не зупиняється; навпаки, переходить і небо, обходить і збори Ангелів, хори Архангелів і всі вищі Сили, й стає перед самим царським престолом... Дай хліб і візьми рай! Дай мале та візьми велике! Дай смертне й візьми безсмертне! Дай тлінне й візьми нетлінне!» Св. апостол Павло пригадує, що зовнішні добра не наші, а Божі: «Ми-бо не принесли на світ нічого, та й винести нічого не можемо» (1 Тим. 6:7).

Діла милосердя двоякі: щодо тіла й щодо душі. Св. Євангеліє щодо тіла визначає такі діла милосердя: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього в дім прийняти, недужому допомогти, в'язня відвідати, померлого похоронити. У книзі Приповісток читаємо: «Хто чинить добро бідному, той Господу позичає, і Він йому відплатить за його добродійство» (19:17).

Милосердя – це чеснота добропорядних людей. Воно полягає в тому, що робимо добро не очікуючи за це жодної винагороди. Себто, бачимо потребуючого, йдемо йому назустріч та даємо порятунок. Милосердя є чеснотою вибачення, його таємницею й правдою. Бути милосердним – означає, дослівно, – мати миле серце. Християнське милосердя проявляється в безкорисливості, щирості та таємності. Воно виконує облагороджуючу роль у суспільстві. Любов та милосердя – це наріжний камінь християнського світогляду. Християнське милосердя є дарунком Бога людям, щоб вони могли краще Його наслідувати.

Милосердя є проявом християнської любові до ближнього, а любов – найбільша з усіх богословських чеснот. Любов – це старання про справжнє добро для ближніх, не зважаючи на самого себе. Любов ставить за передумову справедливість, себто, спершу воля вирішує віддати всім належну пошану й добро, а тоді щойно діяти більше.  Тут  мовиться про любов як милосердя («caritas»). Важливе уміння не тільки приймати любов, але й її дарувати.

Про милосердя знає історія людства й усі релігії. Одначе, специфічного вигляду воно набирає в християнських громадах.

     

       -    Чому  євреї допомагали  подорожуючим?

-          Який духовний зміст вкладає християнство  в  стан подорожуючого?

-          Чому фарисеї   давання милостині  перетворили на видовище?

-           Що стало причиною  цього?

-          Який зміст вкладаємо в  слово «філантроп»?

-          Що в філантропії не так?

-          Яким   єдиним мотивом має  керуватися  християнська милостиня?

-          Що робить наші мотиви благими?

-          Чому варто, щоб  наше давання перетворилося на підсвідому звичку?

-          Що таке милостиня й милосердя?

 

06.04.2020

Піст – засіб морального вдосконалення та духовного очищення. Піст як шлях осягнення внутрішньої свободи. Різні аспекти посту (індивідуальний, морально-етичний, суспільний)

Піст – це, насамперед, боротьба зі злими нахилами, це надійний засіб осягнення чистоти серця, яка полягає в природному спрямуванні до Бога й наповненні Його Духом. Піст давніх християн будувався на Новому Завіті, зокрема, на оповіданні про 40-денний піст Ісуса Христа, після якого Він боровся проти спокус диявола й переміг їх.

 Святі Отці належно цінили значення як тілесних, так і духовних форм посту. Мета посту – преображення всієї людини. Піст сприяє одухотворенню людини, про яке говорив апостол Павло (І Кор. 15:44) й дозволяє вже тепер брати участь у Христовому воскресінні. Святий Василій Великий так писав про піст: «Піст - це вірний сторож душі, вірний товариш тіла, зброя тих, що завзято борються, вишкіл для атлета. Він проганяє спокуси, намащує до побожності, робить себе другом поміркованості, віддає себе збереженню чистоти. Не шукай користей тільки в самому стриманні від страв. Правдивий піст – це усунення гріхів. «Усувай усяке братання з неправдою» (Іс. 58:6) Прости ближньому образу. Не їсиш м’яса, але пожираєш брата. Стримуєшся від вина, але не поборюєш своєї зарозумілості. Гнів – це пияцтво душі, бо він її приголомшує подібно як вино». Святий Іоанн Ліствичник порівнював піст із вузькою дорогою, що веде до неба (Мт. 7:14). Піст – це теж і форма тілесної молитви. Піст посилює інтенсивність духовного життя й сприяє преображенню людини за подобою Христа. Справжній піст передбачає любов до ближнього й милостиню. Нема посту без молитви й милостині.

Піст  – могутній засіб морального вдосконалення християнина. Піст – подвиг душі й тіла. Піст як шлях осягнення внутрішньої свободи. (Мт. 6:16-18). Різні аспекти вияву посту (духовний, політичний, медичний, психологічний).

Піст приносить набагато більше користі, аніж ми можемо подумати.

   Піст – це не тільки відмова від деяких видів продуктів. Піст можна розглядати і в іншому аспекті. Наприклад: якщо би всі взяли піст на гріх, то  яке би життя на Землю прийшло! В’язниці  би закрилися, армії були би непотрібні, зникла би потреба в сторожі. А скільки коштів  витрачається на озброєння? Скільки коштує один літак? Ракету запустити – рівносильне тому, щоби побудувати місто в пустелі  для 300-от тисяч  людей. І будинки для проживання й весь благоустрій. Ось як люди  самі собі роблять кайдани тому, що відходять  від чистоти й благочестя. Чи багато потрібно людині?  Вчені порахували: «На планеті Земля можуть жити у повному забезпеченні 76 мільярдів людей».

    Піст –  це дисципліна плоті заради розвитку  духовного характеру. Фізична лінь сильніше всього накладає відбиток на  духовну дисципліну. Якщо дияволові не вдається  спокусити людину гріхом, то він буде намагатися  звести її  лінню й немічністю. Ісус Христос говорить протилежне. Накласти піст – це піддати плоть фізичним випробуванням заради розвитку духовного життя.  Тіло має піддаватися  серйозній дисципліні, але ніхто, окрім вас, не  має про це знати: «Коли постишся, не говори про це людям».  Хай ніхто не підозрює, що  ви піддали свою плоть духовній дисципліні. Всі наші зусилля стають безплідними, коли ми розповідаємо іншим,  що піддаємо себе випробуванням ради того, щоби наблизитися до Бога. Коли тримаєте піст, тримайте  таємно, хай про це буде відомо тільки Богові Одному. Не перетворюйте себе  на дешевого мученика й не вимагайте співчуття. Навіть під час  важких і серйозних випробувань не набирайте вигляду, що вам важко. Святий Дух допоможе кожному з нас засвоїти цю істину. Існують  межі дисципліни  й межі фізичних, душевних і духовних обмежень. Іноді нема Божої  волі на піст. Бог дивиться на піст серця. Для когось відмова на деякий час від їжі може видатися невимовною мукою, але вона не йде в жодне порівняння  із зародженням плану Божого у нашому житті. Піст має на увазі  зосередженість. Спробуйте на п’ять хвилин зосередитися на словах Ісуса, й ви будете здивовані, наскільки  сильним буде задоволення від  перебування в присутності Божій.

   Не приймати на себе  понурого вигляду, щоби інші думали, що ви тримаєте піст. Хай знищить Бог назавжди «смуток,  який полонить розум», і  комфортність  печалі, з допомогою яких люди  намагаються придбати святість. Хай світ побачить радісні обличчя християн. «Хто звертав свій зір до Нього, ті просвічувались» (Псалом 33:6).

      -    Що таке піст?

-       Що говорили про піст Отці Церкви?

-       Чим виправдовується продуктовий піст?

-        Якими би могли бути наслідки  посту на гріх?

-        З чого розпочинається   розвиток духовного характеру?

-        Як можна себе дисциплінувати з допомогою посту?

-        У чому сенс посту?

-        Чому ніхто не має здогадуватися  про ваш піст?

-        Як впливає піст на виховання зосередженості?

-     У якому настрої  хоче бачити нас Господь?

 

   

 08.04.2020 

 Поняття молитви як спілкування християнина з Богом.

Багато людей  має в серці бажання молитися, воно може бути досить сильним,  можна купити навіть молитвослов, чи акафісник, але звичайне просте читання не завжди приносить користь.

    Розпочати молитовну практику можна з досить простого: відкрити Євангеліє у будь-якому місці й прочитати; й зрозуміти, що не я беру ініціативу в молитві, але Бог цю ініціативу вже взяв, бо саме Він є Автором Біблії. Він звертається  до тебе з кількома словами: як ти на них відізвешся, що ти на це скажеш? Якщо ти можеш сказати: як це  чудово! – цього достатньо, це й була молитва тому, що  це було живим моментом спілкування з Богом.

    Звичайно, окрім цих кількох слів можна сказати  багато іншого, можна  звернути увагу на все те, що  сказане  Спасителем Христом у цьому  місці Євангелія; можна поставити Йому запитання: Господи, а як досягнути цього?... Або: Як це зрозуміти?... Можна сказати: так, я це вже бачив, але в мене не вистачає сил, – Господи, дай мені розуму, дай розуміння, примнож у мені віру, дай мені сили, підтримай мене,  забери страх, коли він мене  заповнює, коли я кам’янію від думки, що наді мною можуть посміятися, або, гірше того, запідозритити  мене, або й напасти... Якщо ми будемо сприймати слова Євангелія, або  обставини життя Спасителя, Його зустрічі з людьми саме так, якщо ми будемо відкликатися як би вголос Богові на те, що Він говорить або робить, то будь-яке слово Євангелія, будь-яка подія євангельська буде для нас  побудженням до молитви, до того, щоби з Богом говорити усім розумом, усім серцем, всією своєю сутністю, всім життям; і тоді  легко молиться, бо початок молитви не в нас, а  в Богові.

   Якщо у вас є молитвослови, то часто буває так, що не знаєш, як  розібратися з великою кількістю молитов: ранішні, вечірні... Читаєш   молитву – одне розумієш,  інше – ні, з одним погоджуєшся легко, усім  розумом і душею, а з іншим – погодитися важко, одне сприймаєш, інше – проходить мимо...  й тут слід згадати одну важливу деталь: всі молитви, які ми маємо у молитвослові, не були написаними за письмовим столом, вони вирвалися як крик душі святого, в той момент, коли  трагедія  торкнулася, або радість  осіяла про Бога, коли затріпотіла душа межею горя, або ж  радості. Ці молитви – крик живої душі, вони  мають вираження собою досвіду людей, які, звичайно, набагато більші,  глибші,  чистіші й світліші за нас. Тому очікувати, що кожен з нас  будь-якої хвилини може  знайти себе в молитві того чи іншого святого, просто не можна; ще меншого слід очікувати того, що, переходячи від однієї молитви до іншої, зможемо, як би ототожнюватися зі змістом цих молитов,  злитися  з досвідом життя  одного святого після другого. З нас  буде досить і того, що з кожної молитви  можна було б вибрати  одну крупинку й сказати: „Ось  тут, це святий і я поділяємо  той самий досвід. І це дивно: я – звичайна людина, й можу  реально й глибоко сприйняти те, що й він пережив... І ось такі місця молитов, або псалмів, слід   зауважувати для себе, тому що вони виражають те найбільш глибоке й світле, що в нас вже відбулося.

   Бувають місця, які  нас непокоять. Ми усвідомлюємо,  що не можемо  сприйняти це, що воно йде  проти всього нашого почуття. Скажи: «Господи, не можу, свого  часу, можливо, коли-небудь  зрозумію, але  зараз ці слова сказати  чесно й щиро не можу, я маю пройти мимо них».

   Молитва –  це не  тільки чужі слова, але  вона полягає в тому, щоби усім серцем, усім розумом, як говорили древні, приліплюватися   до Бога, себто,  прагнути зустрічі з Ним, і, головним чином, оскільки це від нас залежить, бути з Ним до кінця правдивим і  щирим. Молитва, перш за все, в тому, щоби навчитися бути перед Богом. Це видається або надто простим, або надто складним: Бог всюдиприсутній, нема  місця чи ситуації, які би могли нас від Нього відділити; ні справи,  ні обставини, ні люди не можуть відірвати нас від Нього. Але від нас залежить свідомо, усією увагою серця й розуму бути перед Ним. 

Молитва – це розмова з Богом.  Молитва – це безпосереднє й особисте приставання з Богом. У Новому  Завіті Ісус  Христос вимагає від людей: «Треба завжди молитися й не переставати». З допомогою молитви можна запевнити собі спасіння й Божу ласку. Молитва дає християнинові ясність розуму, спокій духу, перемогу над пристрастями, мужність у стражданнях і надію вічного щастя. Молитва – це їжа для нашої душі. Так само, як наше тіло щодня потребує для життя поживи, так і душа потребує молитви.

Молитва є усна й розумова. Молитва – це слова, думки, почуття, які Бог розбуджує в серцях людей, які вони висловлюють, щоби прославити Бога за все, що Він дав, подякувати Йому за всі блага, перепросити за гріхи й прохати того, що людям потрібно.  Молитися треба зранку, коли тільки встали, вечором перед сном, перед всякого важливою справою, перед вживанням їжі й після неї, в Церкві й всюди. Так, як голівка соняшника завжди обертається до сонця, до його животворного проміння, так і людина у всіх своїх потребах, клопотах, журбах словами й думками звертається до Бога, бо як говорить прислів'я: «Без Бога – ні до порога». «Молитва залізо ломить» – каже народна мудрість.

Блаженний Августин повчав: «Молитва – це ключ до всіх скарбів Божої доброти». Молитва – це розмова Божих дітей з Господом Богом. Молитися треба набожно, себто з думкою лише  про Бога, бо хто молиться розсіяно, байдуже, не може бути вислуханий Богом. Так само, коли хочемо, щоби якась людина нас вислухала, то мусимо уважно звертатися до неї. Ще більшої уваги вимагає від нас Господь Бог. Якщо людина уважно, ревно молиться, тоді Бог її вислухає.

      Найкраща й наймиліша Богу молитва, яку навчив людей сам Ісус Христос, це – «Отче наш» (Мт. 6:9-13; Лк. 11:2-4).       

Молитва – дихання духовне, молячись, ми дихаємо Духом Святим. Отож, всі церковні молитви –  дихання Духа Святого, наче духовне повітря й разом з тим вогонь духовний, духовна їжа й духовний одяг.

   У молитвах і піснеспівах церковних, по всьому їхньому просторі, рухається Дух Істини.

    Молитва – є диханням душі, як повітря є природнім диханням тіла. Жодного слова молитви від щирого серця не можеш сказати без Духа Святого. Молячись, вустами у вуста з Богом бесідуєш, і якщо маєш відкриті вірою й любов’ю сердечні вуста,  в той же час, ніби вдихаєш з Нього просимі  духовні блага Духом Святим.

     Ісус Христос молився за Своїх учнів до Отця: «Щоб були  всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а  Я  - у  Тобі,  щоб одно були в Нас і вони,  - щоб увірував світ, що Мене Ти послав» (Іоанна 17:21).  Який урок у цих словах для нас з вами?  Маємо намагатися з’єднатися з Богом й інших з’єднати з Ним;  підтримувати всіма мірами взаємне благочестиве єднання, не жаліючи себе, ані нічого свого – для підтримки єдності любові: бо Бог -  наш Життєдавець Всемогутній і Всеблагий Податель усього; Він і життя наше підтримає в трудах на благо  ближніх, якщо буде потрібно, й все необхідне подасть, якщо для підтримки любові взаємної ми роздамо свої маєтки..

   На молитві маємо пам’ятати, що ми  всі складаємо одне Тіло – Церкву Ісуса Христа, тому маємо молитися за всіх і за кожного, як і початок молитви: «Отче наш» навчає. Апостоли тому  є прикладом, а також усі святі. Якщо ж прагнутимемо до цього, то й ангели  будуть молитися за нас, як члени одного Царства Христового.

   Ми, українці, якщо будемо молитися один за одного й за свою країну, -  велика сила  Божа, яка перемагає полчища ворожі й може  випросити в Бога всілякий дар досконалий, всілку допомогу, усілякий захист, визволення, спасіння.

    Господь  любить, коли ми не наодинці і не тільки за себе молимось, а разом, від усіх і за всіх.  

  

      -    Про що важливо пам’ятати тому, хто молиться?

-       Чи потрібно у молитві просити Бога за когось?

-       Чи важливе терпіння в молитві?

-       Чи ціль молитви полягає у тому, щоби отримати відповідь?

-        Чому молитва – це розмова дитини з Отцем?

-        Яке визначення молитві дають отці Церкви?

-        Якого помічника у молитві дав нам Отець?

-        Чому для християн так важливо бути однодушними в молитві?

      -     Хто може дарувати народові України  щасливе життя й процвітання?

13.04.2020

Моральні аспекти Господньої молитви.

Християнство вирізняється від інших вір тим, що до нас звертаються з проханням «бути досконалими, як досконалий Отець наш Небесний». Ми – не раби, як це по інших вірах, але сини Божі, діти Господні. А Господь – не суворий сторож, який пильнує за нашими провинами, а милостивий Отець, люблячий Батько. Хто ввірував в Ісуса, то «ти вже не раб, але син; а як син, то й спадкоємець Божий через Христа» (Галатам 4:7).  Так потрібно для Царства Божого на Землі,  це – основа його.

   Кожна людина створена на образ  Божий (подобу ж Божу вона має напрацювати), кожну людину Христос Своїм народженням та Своїм воскресінням обожив, себто, перетворив  на дитя Боже. Ось тому для нас такі радісні Свята Різдва та Воскресіння, й вони стали нашими найбільшими святами, бо вони ідеологічно найглибші, – як підготовка до Царства Божого на Землі.

    Молитва також належить до духовного  служіння, вона вимагає розвитку й вміння, які встановлюють  у молитві певний порядок. Наш Господь у Нагірній Проповіді дав нам основу, на якій ми маємо будувати своє молитовне життя. Це не ритуал, а скоріше зразок молитви.

   «Отче наш». «Авва, Отче!»

    І вже вкотре Ісус у Нагірній Проповіді  розбиває вщент  закостенілі стереотипи. Ніхто й ніде до Нього не сказав, що Бог – Батько, й не просто Батько, а Татко, Таточко, по-дитячому щиро й довірливо. Він – Вітець усім живущим. Якщо до цієї миті євреї вважали Яхве своїм «власним»  Богом, то Ісус говорить, що Він – Батько всім, і кожен має право на таке звертання.

    Усі християни мають у серці й у  розумі  носити  ці великі слова звертання молитви Господньої. Хто наш  Батько? Бог – Вітець наш, Любов наша. А хто ми? Ми – діти Його, а поміж собою – брати. У якій любові мають  жити між собою діти такого Отця? Якими справами маємо показувати свою синівську й братерську любов?

  Називаючи Бога Батьком, маємо пам’ятати й вірити, що  Отець Небесний ніколи не забуває й не забуде нас, бо  який навіть земний добрий батько забуває й не піклується про своїх дітей?  Він постійно оточує тебе любов’ю Своєю й піклуванням, бо  недаремно називається твоїм Батьком. Батько – це Ім’я у повному значенні й силі.

   До молитви «Отче наш» можна підійти з двох позицій. З одного боку, викладена нам Сином Божим, Який став Сином Людським, вона дійсно є,  за суттю своєю, молитвою синівства взагалі й синівства Христа, про Якого в Євангелії сказано: Бог так полюбив світ, що віддав Сина Свого  Однонародженого для спасіння світу. З іншого боку, молитва Господня є як би шляхом цілого життя, вона – шлях, вона – керівництво. Й якщо Христос сказав про Себе, що Він є шлях і істина, й  життя, то про молитву Господню можна сказати дещо подібне: вона є шлях, вона відкриває нам істину, й вона приводить нас до життя.

   Звертатися до Бога, до Небесного Отця, Творця Всесвіту, Вседержителя й називати Його Вітцем можна справді з усвідомлення свого синівства й того, що Бог дійсно нам Отець, а не  диктатор. Але не тільки.  Перша частина молитви говорить, що вся зацікавленість, все піклування того, хто вимовляє ці слова, звернені  на Бога й Отця, на Його волю, на перемогу Його правди, на встановлення Його Царства, на прославлення Його на Землі, як і в небі. Ця молитва, яка починається тим, що ми все, все, що ми маємо, все, що ми собою уявляємо, можемо забути хоч на мить і забажати слави Того, Хто є нашим Отцем Небесним, сповненої Його благої, дивної  волі й того, щоби Його Царство, яке є Царством  любові,  братства, єдності, чистоти, досконалості зацарювало на Землі. Ця частина  молитви в  повному змісті, є справді синівською молитвою, де той, що молиться, вже не думає про себе, а про Того, Кого він  любить більше за всіх – про Свого Батька.

  Друга частина молитва може нас збентежити, бо вона вже не говорить конкретно про одне й те ж. З цього крику, з цієї мольби про те, щоби все було по-Божому, ми ніби опускаємося на нижчу площину, ми думаємо про Землю, про себе:  хліба нашого насущного дай нам на сьогодні; прости нам борги, як і ми простили боржникам нашим; не введи в спокусу, але визволи від лукавого... І ось закінчення: Бо Твоє є Царство, й Сила, й Слава повіки, амінь, воно повертає нас до первинної теми про те, що ми по-синівськи звернені серцем до Бога; ми всього цього просимо тому, що Господь для нас, у нашому серці, в нашому розумі й, скільки можливо, в нашому житті – зацарював, що Він став Господом нашим, змістом нашого життя, нашої любові. Й тоді стає зрозумілим, яким є співвідношення початку й середини цієї молитви; середина молитви справді говорить про нас – але, чи ми не є  частиною, й іноді, такою змученою, гріховною частиною тієї Землі, яку треба перетворити у Царство Боже, тієї Землі, де Бог має стати  всім у всьому? Ця частина молитви – крик спрагненої душі про те, щоби людина стала гідним сином: не тільки в мріях, не тільки вірою, не тільки надією своєю, не тільки любов’ю своєю, яка ще  в зародковому стані, але всім своїм життям стала здатною  будувати це Царство. А для цього потрібні  визначені умови.

   Отже, прохання другої половини молитви є ніби звернені на себе, опісля того, як вся увага, вся любов, весь крик душі звернені були до Бога в першій її частині. Ми тому молимось про себе так наполегливо, що ми покликані Богом на Землі бути провідниками Його  волі, будівничими Його Царства, й те, як сказав один з древніх отців, святий Іріней Ліонський ще на межі першого й другого століття, що слава Божа – не що інше, як людина, яка досягла своєї досконалості,  своєї повноти. Тому без того, щоби ми стали  істинно синами Божими, дочками Божими, без того, що бачимо в Христі, Царство Боже, про яке ми мріємо й  молимося, жодним чином  не може встановитися на Землі.     

      -     До чого закликає людину  християнство?

-         Що маємо на увазі, коли говоримо, що Ісус обожив людину?

-         Який стан по відношенню до  Бога, подарований нам Христом?

-         Про що  повідомляє звертання молитви?

-         Якого Батька  має на увазі ця молитва?

-         В яких двох аспектах синівства можна розглядати молитву?

-         Що проголошуємо у першій частині молитви?

-         Як ця думка продовжується в другій частині?

-         До чого покликані християни? Які  головні завдання накреслені перед ними?

15.04.2020

Моральні аспекти Господньої молитви

Кожна річ на землі  має свою назву, своє ім’я. Ім’я – символ. У  певній мірі кожна назва  символізує якості предмету розмови. Якщо ми говоримо про людські імена, як наприклад «Адам», то  можемо сказати що воно – однокореневе зі словом «земля» (євр. «адамах»), у значенні «людина», «людство». «Єва»  – «та, що дає життя», «Петро» – «камінь», «Симон» – «тростина». Сучасні українські імена, переважно, грецького походження, хоч трапляються й древньоєврейські. Корисно знати  походження й значення свого власного імені та слідкувати, щоби  воно мало якнайменше варіантів.  Григорій Сковорода  «Про Бога». Весь світ складається з двох натур: одна видима, друга- невидима. Видима натура зветься твар, а невидима – Бог. Ця невидима натура, чи Бог,  усю твар прозирає й утримує; скрізь завжди була,  є й буде. Наприклад, тіло людське видно, але презирливого й утримуючого його розуму не видно.

   Через те в стародавніх людей Бог звався Розум Всесвітній. Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність,  фортуна та ін.

   А  в християн найвідоміші Йому імена такі: Дух, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина. Останні два імені здаються  принагідніші  інших тому, що  розум є цілком не уречевлений, а істина вічним своїм пробуттям цілком супротивна непостійній речовині. Та й тепер у деякій землі Бог зветься  Іштен (угорське «істен», за звучанням близьке до «істина»). Що ж до видимої натури, то їй також не одне ім’ я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та інше.

     Духом й істиною поклоняйтесь Господові. Істиною – наприклад: нехай святиться Ім’я Твоє.  Чи в тобі є  насправді бажання, щоби Ім’я Боже святилося  добрими справами людей і твоїми?  Ти говориш: нехай прийде Царство Твоє;  чи бажаєш ти насправді приходу Царства Божого, чи бажаєш бути оселею Духа Божого, а не оселею гріха; чи в тобі не більше бажання жити в гріхах? Говориш: нехай буде воля Твоя, як на небі так і на землі;  чи не шукаєш ти швидше своєї волі? Або: хліб наш насущний дай нам на сьогодні; а чи не говориш у серці своєму інше: мені не потрібно від Тебе цього; я маю  й так, хай так кличуть ті, що не мають; або з захланністю шукаємо більшого й не задоволені  меншим чи тим, що нам дав Бог; не дякуємо за те, що маємо, а треба дякувати; просиш у молитві Бога: і прости нам провини наші, як і ми простили винуватцям нашим, а чи сам не думаєш: я – не Бог зна, який грішник; я, видається, живу не гірше інших і нема мені потреби просити прощення боргів чи гріхів; чи, молячись,  не маєш якого незадоволення, гніву, й, таким чином, говориш Богові неправду; говориш: не введи нас у спокусу, а сам чи не прагнеш  спокус на всілякі гріхи? Говориш: визволи нас від лукавого, а сам чи не дружиш з лукавим, або зі злом усілякого роду, начальником  якого – диявол. Дивись, щоби язик твій не мав розбіжностей з серцем; не кажи неправди Господу   в молитві своїй. Це май на увазі завжди, коли читаєш молитву Господню, чи коли читаєш інші молитви, спостерігай, чи  серце згідне з тим, що промовляється язиком.

   Господь царствує  скрізь і всюди: як у світі видимому, так і в світі ангельському; Він царює Своєю безкінечною могутністю й правдою й над злими духами й над злими, чи неправильними, людьми; одні зв’язані Ним  кайданами темряви на суд великого дня, а інших наказує по-різному й у цьому житті,  й накаже в майбутньому.

   Господь  царює в кожній  найменшій природній дії мого тіла й душі (наприклад: у слові), бо Його законам підкоряється моє тіло у вживанні їжі, спокої, сні, рості,  русі;  думка й слово  за Його законами будуються й рухаються, але не завжди  царюють у моєму серці, в моїх  бажаннях сердечних і в моїй вільній волі: я часто схиляюся до зла й  творю зло замість призначеного мені добра. Я часто противлюся Йому, Його законам. Я часто маловір, невір, самолюбець, горделивець,  зневажаючий інших,  заздрісник, скупець,  грошолюбець,  догоджаю, як тільки можу своїй плоті, нетерплячий,  роздратований,  лінивий,  не роблю, а якщо й роблю, то дуже мало добрих  справ і то більше за обставинами, аніж з доброї волі, – словом,  – не царює завжди в мені Господь помислами, почуттями й справами віри, надії й любові. 

   І ось ми просимо Бога: Хліб наш насущний дай нам на сьогодні... Це  прохання має два значення: перше – не дай нам загинути, не дай нам померти через недостаток земного: від голоду, холоду,  від усього того, що  необхідне для тіла... Але це має й інше значення: не дай нам загинути  без того, що годує нам і душу,  й тіло, й життя -  не тільки земне, але й вічне. Грецький переклад називає цей хліб «надприроднім», – це не тільки хліб з наших полів, це Той Хліб Життя, який належить вічному життю. З Євангелія знаємо, про Який Хліб  йде мова: Христос – Хліб Життя. Й через Свою присутність, через Свою благодать, через те неосяжне Боговселення, яке нам доступне, якщо ми тільки увіруємо  всерйоз, – Він є  поживою, самим Життям нашого життя. Й тому, коли ми молимося  про те, щоби Господь  нам дарував хліб життя, ми маємо пам’ятати, що це й земний хліб: адже Господь знає наші потреби й милосердно, милостиво думає про кожну потребу, найменшу чи найбільшу; але, якщо ми по-синівському молимося, то знаємо, що головне, про що ми  просимо, це та пожива, яка зробить нашу душу міцною, живою, здатною на подвиг віри, на подвиг життя.

   Наступне прохання про прощення боргів наших, дуже важливе, адже небагато хто може похвалитися, що в його душі  немає не те що ненависті, а   просто якоїсь нелюбові, відрази, жалю. Й ось перед нами постає питання, або, вірніше, вимога: якщо ти не прощаєш, якщо ти не звільнишся від цієї гіркоти, від цієї  ненависті, від цієї холодності душевної, не чекай, що ти ввійдеш у те Царство, де все є Любов’ю, –  не  тому, що Бог тебе відкине, а тому що подібне подібним пізнається, й для того, щоби насолодитися  любов’ю,  потрібно бути здатним на любов.

      - Що говорить про Бога Григорій Сковорода?

- Чи завжди присутні правда в наших словах, коли ми вимовляємо першу  частину молитви?

-  Чому така важлива відповідність між  словами і серцем?

- Що маємо на увазі, коли говоримо про те, що Господь царює всюди?

-  У чому має прояв царювання Бога в мені, в моєму тілі?

-   У чому моє царювання над собою?

-   Які два аспекти має прохання про хліб?

-   Чому питання прощення  інших для мене таке важливе?


22.04.2020

Моральні небезпеки сучасного суспільства.

Знецінення християнських цінностей. Секуляризм. Прагматизм. Узалежнення. Насильство. Споживацтво.       

Молитва «Отче наш»  Євангелія   має в собі  ключові слова. Переклад – завжди зрадник. В українському перекладі звучить: «Хліба нашого щоденного дай нам на сьогодні», в англійському не краще: «every day»,  «кожного дня», себто, «щоденний хліб». У грецькому оригіналі інше: «епіусіос». З грецької «епі» – «над», «понад», а «усіос» – сутність, значить «надсутність», «понадсутність». У латинському перекладі – «супранатураліс»,  «надприродній хліб». Цією молитвою ми просимо  у Бога  духовний хліб,  а фізичний самі маємо здобувати.

   Не в тому душа релігії, щоби забезпечити соціальну справедливість,  розподілення фізичного хліба. Матеріальний статок, благополуччя можуть бути побічним  ефектом розв’язання основних проблем,  а можуть і не бути тому, що для релігії матеріальне багатство, його наявність, або не наявність – явище периферійне. Можна бути щасливим з багатством    і можна загинути з багатством. Є нещасливі мільйонери, й є щасливі бідні, й є нещасливі бідні. Справа не в тому, скільки в людини чого є, а в тому, наскільки людина  прив’язана до цього. Через ці прив’язки  виникають війни й звершуються вбивства. Гроші самі в собі гріха не мають. Біблія не говорить, що гроші є гріхом. Біблія говорить, що грошолюбство – гріх. Не гроші, а твоя любов до них, надмірна любов. У якому зв’язку ми з грішми? У рабстві, залежні від них? Ми з самого початку  маємо вправлятися в досягненні внутрішньої свободи й незалежності.

    Життєві проблеми усіх часів й народів зводяться до бідноти, дикості, насильства, страждань і темряви. Чому? Бо ми належно не служимо один одному. Бо саме в цьому служінні – служба Богові.

   А кожна людина має чим поділитися з ближнім своїм, – бодай теплим словом, яке часто вартніше золота!

   Люди,  за своєю природою, істоти суспільні, але  наука про допомогу  ближньому проявилася пізно, тільки в період розквіту науки про Боголюдину. Проходили й проходять довгі віки, але не часто хтось із нас вважає  найбільшою службою Божою службу Його народові. І праця сотень мільйонів людей не використовується найперше в напрямі служби народові  й для його щастя!

   Бог чітко сказав: «Милості хочу, а не жертви!»

   Дійсна правдива християнізація світу йде вперед досить повільно, а людство схристиянізоване головним чином ззовні, душа ж його ще потопає  в темноті язичництва.

   Культура матеріальна  випереджує й вбиває культуру духовну, причому звір  навіть у християнізованій людині ще дуже сильний, і весь час показує свої роги.

    Ось тому світ сучасний зайшов у такий глухий кут, у який може потрапити тільки справжній язичник.

  І головною причиною тому є непошанування людини, як головного твору Божого, як істоти, створеної за образом і подобою Божою.

   І це непошанування людини тягнеться вже довгими віками, й історія  людства знає рабство, інквізиції, імперіалізм, жорстокі війни, колоніалізм, панщину, сегрегацію й таке інше.

   Історія людства ще не мала доби, коли людина повністю би була визнана образом Божим, сином Божим.

До сучасних моральних небезпек суспільства належать: секуляризм, прагматизм, узалежнення, насильство та споживацтво.

Секуляризм – це своєрідна ідеологія, або позиція людини, що веде до збіднення змісту віри, ослаблення релігійних зв'язків, а також до відокремлення релігійного життя від свідомості індивіда й суспільства; з другого боку – відторгнення великої трансцендентної реальності  перед світом як шкідливої для людини й розвитку гуманності (секуляризм як атеїстична ідеологія).

Давніше секуляризм пов'язувався,  перш за все, з дилетантськими ідеологічними теоріями (індивідуалізм, лібералізм, комунізм), прямуючими до суспільних реформ з усуванням релігійного чинника, знищуючи, таким чином, релігійну свободу громадян. У сучасності секуляризм пов'язується скоріше з певним типом науково-технічної ментальності й раціоналістичним способом мислення, пропагуючи образ світу без Бога, заперечуючи трансцендентну цінність самої людяності. Секуляризм і пов'язаний з ним індиферентизм (байдуже ставлення до певних проблем християнства) складають основну загрозу для християнської релігії й культивованих через неї цінностей. У зв'язку з атеїстичним секуляризмом щоденно в різних постатях пропагується  споживча цивілізація, зокрема, гедонізм, що закликає: я бажаю влади й панування, а також дискримінації великого типу.

Секуляризм і пов'язана з ним споживча цивілізація, що є самозапереченням євангельського духу, чітко відкинуті в суспільному вченні Церкви. У повчанні «Evangelii nuntiandi” (1975) папа Павло VІ називав секуляризм «доктриною нещастя», підкреслюючи, що  він є такою концепцією світу, згідно з якою, людина втікає від Бога, Який стає зайвим, а, навіть, і заважає. Згідно з повчанням Івана Павла ІІ «Reconciliatio et paenitentia»  (1984) секуляризм – це комплекс поглядів і звичок, які відстоюють цілковито відірваний від Бога гуманізм, викривлений пересиченням споживання й приємності, не може не призводити  до втрати відчуття гріха й того, що завдає образи людині.

Навіть у суспільствах, підданих сильним впливам секуляризму, не можна заперечити існування певних дотичних пунктів з християнством, а навіть євангельських елементів, хоч би в образі переживання порожнечі й бажання добра. Секуляризм – принаймні побічно поставив питання про існуючі цінності понад чи перед індивідом, його автономією перед цінностями, яких немає в розпорядженні більшості членів суспільства. На питання про рубежі свободи й обґрунтованість основних вартостей секуляризм немає вичерпної відповіді. «Порожнеча сенсу», що спричиняється через нього, домагається відповіді етичної природи.

Прагматизм – це термін, що означає своєрідний філософський рух, який виник у США в кінці ХІХ століття, а потім також розвинувся в Європі, головні представники якого були: Ch. S. Peirce i W. James, потім J. Dewey, G.H. Mead. Термін прагматизм походить від грецького «pragma», що означає справу або дію. Потім термін прагматизм прийняв більш загальне значення: якоїсь думки в напрямку якоїсь дії, або, з огляду на якусь дію, чи її наслідки; сильного наголосу успішності або продуктивності якоїсь певної поведінки.

Прагматизм як напрям, згідно якого практична цінність знань означає їхню цінність.

Консумізм (прагнення до споживання) – це необмежене прагнення до споживання й до забезпечення собі доступу до дібр і послуг. Це прагнення не тільки стає головним стимулятором економічного зростання, але також головною причиною ствердження фальшивої ієрархії цінностей, що дає першість «мати» перед «бути», матеріальним цінностям перед духовними, речам перед особами.

Розвиток цивілізації споживання означає прагнення до загального добробуту, що на практиці стає неможливим, тому що з економічним зростанням не йде в парі суспільний розвиток, а йде надрозвиток одних країн над іншими, а в межах цих країн одні живуть у надлишковому добробуті, інші ж -  у недостатку.

Розвиток цивілізації споживання, прагнення до споживання, тягне за собою наслідки як у сфері  матеріальної культури, так і в сфері духовної культури. У межах першої домінує розвиток, обмежений до матеріального зростання, а в межах другої – поширення фальшивої ієрархії цінностей і такі зміни в свідомості людей, які спричинюють до того, що така свідомість ототожнюється зі споживчим світобаченням.

    У моральному сенсі під консумпціонізмом (споживацтвом) розуміємо  користування матеріальними добрами з метою заспокоєння дійсних потреб людини, себто, уможливлення гармонійного особового розвитку й як такого, що є морально гідним. Економічні досягнення останніх років спричинили однак до виникнення культурно-суспільного явища, яке характеризується культом комфорту й раціоналізації життя, що приводить до абсолютизації споживання у суспільній свідомості, через те, що воно стає метою сама собі. Консумпціонізм створює, таким чином, умови, затруднюючі моральний та навіть фізичний розвиток людини.

27.04.2020

Християнство у релігійному просторі світу

 Моральні основи монотеїстичних релігій світу.

У науці існує класифікація релігій залежно від різних класифікаційних ознак.

За наявності або відсутності Бога-Творця релігії поділяють на метафізичні та емпіричні. У метафізичних релігіях (юдаїзм, християнство, іслам, сікхізм, деякі напрямки індуїзму) стверджується, що Бог-Творець створив світ, у тому числі й людину. У емпіричних релігіях (буддизм, даосизм, джайнізм, синтоїзм, деякі напрямки індуїзму, конфуціанство) поняття Бога-Творця заперечується, або є другорядним. У буддизмі, наприклад, вважається, що віра чи невіра в Бога (богів) не повинні бути перешкодою на духовному шляху людини.

За територіально-етнічною ознакою релігії поділяються на племінні, національно- територіальні та світові. Племінні релігії, зазвичай, дуже обмежені територіально й за суттю представлені традиційними народними віруваннями. Національно-територіальні релігії належать одному народу (юдаїзм) або кільком, близьким один одному соціокультурно (індуїзм). Світові релігії мають велике територіально-країнове охоплення й велике число прихильників. Світовими релігіями є християнство, іслам і буддизм. Можна відзначити, що іслам спочатку був національною релігією арабів, але всього за кілька десятиліть став світовою релігією, завоювавши простір від Атлантичного океану до Індії.

За кількістю богів релігії підрозділяють на монотеїстичні й політеїстичні. У монотеїстичних релігіях є лише один Бог – верховний Бог. До них відносяться християнство, іслам, юдаїзм і сикхізм. Політеїстичні релігіями є язичницькі вірування, в них поклоняються великій кількості богів, божеств і духів. Індуїзм можна назвати супрамонотеїстичною релігією – його численні божества є проявом Вселенського Духа – Брахмана.

За наявності ряду спільних рис, релігії поділяють на західні та східні. До західних релігій відносяться християнство, іслам, юдаїзм, сікхізм, зороастризм. До східних релігій відносять індуїзм, буддизм, джайнізм, даосизм, конфуціанство й синтоїзм. Якщо порівняти західні релігії, стає очевидним, що в них більше схожостей, аніж відмінностей. Хоча, саме відмінності надають вирішального значення. Всі західні релігії вірять в одну єдину суть життя, за якою слідує рай, або пекло. Богу протистоїть зло в особі сатани. Кожна з цих релігій вважає себе істинною й стверджує, що неслухняних  чекає осуд. Всі три біблійні релігії засновані на монотеїзмі й дуалізм, на вірі в те, що людина відділена від Бога й її найвище призначення – досягти раю. У основному всі вони покладаються не стільки на внутрішній досвід, або містичний контакт, скільки на священні ритуали, віру, працю, які ведуть людину до Бога.

Юдаїзм як національна монотеїстична релігія.

Юдаїзм – одна із найдавніших монотеїстичних релігій світу, яка з невеликими змінами функціонує дотепер і є національною релігією євреїв. Ця релігія відіграла особливу роль у розвиткові багатьох релігійних течій і напрямків, стала першоосновою двох світових релігій – християнства та ісламу. Юдаїзму належить виняткова роль в історії єврейського народу, коли в умовах втрати ним державності й території, релігія стала засобом збереження національної ідентичності.

Юдаїзм сформувався на основі стародавніх єврейських вірувань та культів і, як монотеїстична релігія, був проголошений декретом царя Йосія в 621 р. до Р. Х. Згідно цієї релігійної реформи єдиним, всемогутнім Богом стає верховний Бог племені юдеїв (звідки походить назва релігії). Яхве на давньоєврейській мові означає «Господь» або «Сущий, Той, що існує». Тому Яхве (Ягве) – це не стільки ім'я Бога, як титул, бо в юдеїв називати Бога по імені вважалось великим гріхом (Боже ім'я непізнане),

Єврейські племена (з давньоєврейської «євреї» – «ті, що прийшли з-за ріки Євфрат», з роду Евера) належали до західносемітської групи скотарів-кочівників, які в ХIII ст. до Р. Х. переселились із північномесопотамських степів у Палестину. З історії відомо про завоювання євреїв єгиптянами й про визволення їх з «єгипетського полону». Цю подію пов'язують з біблійним пророком Мойсеєм, під проводом якого євреї повернулись до Палестини в Ханаан (Обітовану землю). Вони перейшли до землеробства й стали посередниками в торгівлі між різними народами. У кінці XI ст. до Р. Х. відбувається поділ на Ізраїльське та Юдейське царства.

Мойсея іноді називають засновником юдаїзму, хоча ще задовго до його народження існував культ Яхве – Бога Авраама, Ісака та Якова, який через пророків сповіщав народу Ізраїлю багато одкровень. Яхве заповідав Аврааму (близько 2085 р. до Р.Х.), що нащадки його стануть численними й утворять народ, обраний Богом з-поміж усіх інших народів світу. Однією з найважливіших засад юдаїзму є уявлення про Яхве, як єдиного, абсолютного й нескінченного Творця всього сущого. Він -  всемогутній, люблячий і справедливий, глибоко особистісний, а не абстрактний. На момент визволення євреїв від рабства Яхве відкрив себе Ізраїлю у дії (Вихід) та слові (дарував Закон свій Мойсею на горі Сінай). Отриманий Ізраїлем Закон складався з Десяти заповідей і понад 600-от законів у формі наказів та установок для повсякденної поведінки.

П'ятикнижжя Мойсея (Тора) – перші п'ять книг Біблії – є основними священними книгами, які відображають давню історію євреїв і процес формування їхньої релігії. Тора містить оповідання про створення Богом всього живого й неживого, про родоначальника євреїв Авраама, пророка Мойсея, який отримав від Яхве «Заповіт Бога» - Декалог (десять заповідей), в якому зведені в єдине ціле моральні настанови та правила поведінки. Яхве через пророків постійно наставляв народ Ізраїлю на суспільні перетворення та моральне удосконалення. Згідно укладеного заповіту, Бог висував перед обраним Ним народом високі моральні вимоги, вказуючи, що його благословення залежить від соціальної та моральної справедливості в єврейському суспільстві. Юдаїзм, відображаючи спосіб життя євреїв, їхні уявлення, особливості світорозуміння разом з тим становить систему розвинутого етичного монотеїзму, аналогії якої не існує серед тогочасних релігій світу.

Важливо відзначити те, що формування юдаїзму як монотеїстичної релігії, відбувалось паралельно з процесом державно-політичної консолідації ізраїльтян. Юдаїзм відіграв роль каталізатора суспільно-політичного життя та утвердження Ізраїлю, як могутнього царства.

Часи правління Саула, Давида і Соломона називають «золотим віком» у давньоєврейській історії. Шестикінечна зірка – символ слави й доблесті царя Давида – стала символом єврейського народу. Як вважають дослідники, цей знак утворюють два щити царя Давида - видатного правителя, полководця, талановитого поета й мудреця. Він зміцнив державу, розбудував і прикрасив її столицю Єрусалим, побудував величний палац на горі Сіон, де зберігався «Ковчег Завіту» з двома священними скрижалями, на яких були записані Десять заповідей, вручених Богом Яхве Мойсею на горі Сінай; посудиною з манною та жезлом Аарона. Наступник Давида – цар Соломон побудував у Єрусалимі храм Богові – головну святиню євреїв. Цей храм був зруйнований під час ассиро-вавилонського завоювання в 586 році.

У кінці VI ст. до Р. Х., коли перські царі Ахеменіди заволоділи Вавилонією, Єрусалим відбудували, а згодом, за часів пророка Ездри, було відновлено храм Яхве. Тому цей час ввійшов в історію під назвою період «другого храму». У часи вигнання («вавилонського полону») юдеї збиралися для молитов в особливих місцях – синагогах. Навіть, коли Єрусалимський Храм був відбудований, синагоги продовжували залишатися молитовними зібраннями єврейських громад. А коли в 70 р. до Р. Х. римляни остаточно зруйнували Храм, синагоги стали організаційними центрами, де гуртувались єврейські общини та офіційними центрами поширення юдаїзму. У кожній синагозі навчав рабе, який мав авторитет завдяки глибоким знанням. Юдаїзм вижив у численних діаспорах, розсіяних по багатьох країнах.

Упродовж століть після вавилонського завоювання відбулись значні зміни в культовій практиці юдаїзму. Так, з руйнацією храму, зникла традиція жертвоприношень. У синагогах замість жертвоприношень відбувались молитовні обряди та вивчення Закону. Замість юдейських жерців з'явились вчителі Закону (рабини), які розробили детальну традицію передачі Закону Мойсея. Закон жорстко регламентував усі сторони суспільного й релігійного життя євреїв, що стало основною запорукою їх спасіння. Рабини стверджували, що кожний єврей має безпосередній доступ до Бога й не потребує навернення або спокутування. Рабини поділили Закон на 613 заповідей: 365 у формі заборон і 248 повелінь та настанов. Кожна з них була детально й однозначно потрактована. Все життя юдея з моменту народження до поховання підпорядковувалось певним обрядам та ритуалам.

Завдяки цим винятковим вимогам, юдаїзм став своєрідною національною релігією. Своєрідність змісту віровчення визначають такі основні положення:

-віра в єдиного позасвітового Бога Яхве, Творця небес і землі;

-віра в особливе покликання єврейського народу бути «народом богообраним», «власним Його народом зі всіх народів, що на поверхні Землі», поставленим «найвище понад усі народи, яких Господь створив»;

-віра в кінець світу, потойбічну винагороду та покарання, у воскресіння з мертвих;

-ідея пришестя на землю Месії – «посланця Бога» (з давньоєврейської «помазанник», старогрецькою – «Христос»), себто, Божественного Спасителя, страшний суд та встановлення Ним тисячолітнього царства в Єрусалимі -  «небесного Єрусалиму».

Організаційним центром юдаїзму став храм на горі Сіон в Єрусалимі. Жерці цього храму відіграли видатну роль у створенні священних книг, збираючи й редагуючи давні книги – про створення світу, перших людей із «праху земного» (з давньоєврейської – «адамах» – «земля»), про «всесвітній потоп», «вавилонську вежу» тощо. Старозавітні історії перегукуються з шумерськими, асиро-вавилонськими, єгипетськими та арабськими джерелами.

Юдаїзм виявляє багато спільного з іншими стародавніми релігіями й у культовій практиці. У юдейському культі значну роль відіграють молитви, обряди обрізання та обмивання, що мають давнє походження. Основні релігійні свята: - маццот - землеробське весняне свято, злилось з давньою скотарською пасхою (песах); шабуот - святий день суботи; п'ятидесятниця - свято жнив пшениці; суккот - свято кущів, на честь збору плодів. Детально регламентована юдаїстська обрядовість та ритуал. Основним джерелом віровчення є Старий Завіт, який у юдаїзмі називають Танах (абревіатура слів «Тора», «Небіїм», «Кетувім» - давньоєврейські назви трьох розділів Святого Письма – «П'ятикнижжя», «Пророки», «Писання»). «Тора» (у перекладі – «вчення»), або «Закони Мойсея» є основною книгою, яка носить характер зібрання релігійних догматів. Вона містить перші біблійні книги: «Буття», «Вихід», «Левит», «Числа», «Второзаконня» («Повторення закону»). Мішна - зведення настанов та законів, створених на межі ІІ - ІІІ ст., стала основою всього єврейського законодавства, а стрижнем загальнолюдської моралі - десять заповідей Божих - Декалог, що міститься у книзі «Вихід».

Поряд з книгами Старого Завіту юдеї шанують Талмуд - багатотомний збірник усієї релігійної літератури. Він створювався в IV ст. до Р.Х.  - IV ст. після. Р.Х. й ввібрав усні коментарі до Старого Завіту, богословські трактати про догмати, моральні повчання, релігійні настанови, закони щодо судочинства, карних і цивільних справ тощо. Талмуд включив у себе дві частини – «Мішну» та «Гемару» (коментарі до трактатів «Мішни»). Талмуд багатий на фольклорні мотиви, містить вчення видатних рабинів, відображає звичаї та традиції євреїв.

Упродовж всієї багатовікової історії юдейське віровчення та культ удосконалювались, трансформувались відповідно до нових суспільно-культурних обставин. У його історичній еволюції розрізняють біблійний, талмудичний та рабиністичний періоди.

Сучасний юдаїзм включає два основні напрямки – ортодоксальний і реформістський (модерністський). Ортодокси намагаються ретельно дотримуватись усіх талмудичних приписів, традиційних обрядів та ритуалів. Однією з причин стійкого традиціоналізму є спосіб життя єврейських громад у діаспорах. Завдяки вірі, міцній культурній традиції єврейський народ зумів вижити й зберегти свою автентичність у вигнанні.

Однією із найбільш консервативних течій є хасидизм (з давньоєврейської «хасид» – благочестивий). Його засновником був Узріїль Бешт (1700-1760 р. р.), який проповідував своє вчення на Україні (в Галичині, Поділлі, Волині). Він багато мандрував, навчав і лікував людей, за що був названий «добрим чудотворцем». «Вислови» вчителя, які зібрали й видали його учні, доносять провідні ідеї хасидизму. Центральним принципом є абсолютне всебожжя, коли Всесвіт, природа мисляться випромінюванням Бога, еманацією його потенцій. Це своєрідний пантеїзм, коли поза й окрім Бога немає нічого. Ідеї хасидизму базуються на езотеричному вченні Кабали - середньовічній містичній течії, яка поєднувала деякі елементи піфагореїзму й християнства. Її прихильники прагнули досягнути містичного злиття особистості із Божественним Всесвітом. Тому хасиди надавали вирішального значення молитвам - щирим і екзальтованим. Вони стверджували, що не стільки виконання обрядів і настанов Талмуду, скільки щира й гаряча молитва до Яхве ведуть до спасіння. Головне в молитві не зміст, а почуття, натхнення. Хасидизм знайшов поширення не лише в Україні, але й Польщі, Литві, Білорусії з кінця XV III ст. Хасидів сьогодні найбільше налічується в США та Ізраїлі. Вони носять переважно чорне вбрання в стилі ХVШ - ХІХ ст., а тому помітно вирізняються в сучасному міському середовищі. Як правило, вони зорганізовані в секти, очолювані різними видатними рабе (рабинами).

Реформаторські (називаються також «ліберальними» чи «прогресивними») течії юдаїзму формуються в Західній Європі на початку ХІХ століття за умов формування буржуазних відносин. Їхні релігійні догмати та культова практика пристосовуються до нових соціальних відносин. Реформи спрямувались на пом'якшення жорстких ортодоксальних регламентацій та спрощення релігійних обрядів, узгодження їх з культурними запитами корінного населення. Адже, пропагуючи ідею богообраності, юдаїзм ізолював своїх послідовників від чужоземного соціального середовища. Ідейним підґрунтям реформістськоо юдаїзму послужило вчення видатного єврейського мислителя ХУШ ст. Мозеса Мендельсона, який вважав, що євреям не варто відокремлюватись від західної культури, а переймати й засвоювати її. Спрощуючи культ, ідеологи реформізму підносили значення релігійного виховання в сім'ї. Віруючі замість пасивних виконавців обрядів ортодоксального юдаїзму дедалі більше ставали свідомими послідовниками модернізованого віровчення. Найбільш ліберальної форми набув юдаїзм у США, де проживає чисельна громада євреїв. Спосіб їхнього життя досягнув вищого рівня секуляризації, цілковито узгоджуючись з сучасною культурою й філософією.

Окрім США, значні єврейські громади проживають у країнах Європи, в тому числі й в Україні.

Не зважаючи на проповіді всесвітнього та вселюдського характеру єдиного Бога, юдаїзм був і залишився національно-етнічною релігією. Частково цьому сприяли дві обставини: 1. Бог Яхве завжди розглядався виключно як такий, що підносить євреїв над усіма іншими народами; 2. із 444 р. до Р.Х. існує релігійна заборона на шлюб євреїв з представниками будь-яких інших народів. Хоча дана заборона порушувалась, проте ортодоксальні юдеї намагаються дотримуватись її й у наш час. Юдаїзм є державною релігією сучасного Ізраїлю. Сьогодні там складна політична ситуація через затяжний арабо-ізраїльський конфлікт. У цих умовах усе світове єврейство через посередництво численних міжнародних організацій та релігійних об'єднань шукає засоби розв'язання цього конфлікту.

Участь у цьому беруть і єврейські формування в Україні. До кінця 1990 р. р. в Україні діяло понад 80 юдейських громад. Від 1991 року активно функціонує «Об'єднання релігійних громад юдейського визнання в Україні». Сучасні умови незалежної України сприяють розвитку єврейського етносу, який бере участь у розбудові правової держави, допомагає встановленню цивілізованих відносин з різними країнами, зокрема з Ізраїлем, де мешкають понад 200 тис. вихідців з України. Вагому роль відіграють єврейські культурно-просвітницькі організації, якф діють у 70-ти містах. В Україні діють такі міжнародні організації, як Сохнут, Інститут єврейської матеріальної культури, Міжнародний єврейський Соломонів університет, а також єврейські школи, театри, преса тощо.

Іслам – «наймолодша» світова релігія. Він виник на початку VII ст. у південно-західній частині Аравійського півострова в період розпаду родоплемінного ладу й формування центральної держави. Одним з засновників цієї релігії був аравійський купець Мухаммед (570-632 рр.), який 610 р. оголосив себе посланцем єдиного Бога. У 622 р. він подорожував з Мекки до Медини. Термін «іслам» у перекладі з арабського означає «покірність», а того, хто прийняв цю релігію, називають відданим (з арабської мови: «мусульманин»). Звідси – друга назва цієї релігії: мусульманство. У Європі її називають ще «магометанство» (від зміненого імені «Мухаммед» – «Магомет»). Мусульманство є синкретичною релігією, бо складається з елементів юдаїзму, християнства та язичництва. Визнання віри в ісламі проводиться з допомогою проголошення шахади: «Нема Бога окрім Аллаха, й Магомет – Його пророк». Аллах є милосердним і мстивим. Людина, яка вирішила наслідувати Аллаха, спроможна здійснювати будь-які вчинки.

 Мусульмани проводять обов’язкове обрізання в хлопчиків, не споживають свинини. Вони визнають обов’язковими з 10 Заповідей Божих лише 8, відкидаючи Заповіді: «Не вбивай» і «Не чужолож». Дружини мусульман зобов’язані ходити в паранджі й не брати участь у тих заходах, які проводять мужчини. Мусульмани визнають благословенними трьох жінок: Халіфу (дружину Магомета), Фатіму (дочку Магомета) та Діву Марію – матір великого пророка Ісси (Ісуса Христа). Послідовниками Магомета були: Абубекер, Омар, Осман. Іслам є міжнародною релігією,  його сповідують усі арабські країни, а також у Туреччині, Ірані, Афганістані, Пакистані, Бангладеші, Індонезії, Лівані, Албанії, Боснії, Казахстані, країнах Середньої Азії, Азербайджані, Чеченії, Татарстані. Іслам визнають кримські татари.

   Іслам має ряд течій, найпоширенішими з яких, є сунітська та шиїтська. Основні визначення ісламу викладено у святій книзі мусульман – Корані (у перекладі з арабської – «Коран» означає «читання»). Коран складається з 114 розділів, які називаються сурами. Написаний він у VII ст. Філософською основою ісламу є суфізм, який відстоює право кожної людини на власний релігійний досвід, на спілкування з Богом без посередників. Сучасним напрямком ісламу є вахабізм (проповідує повернення до чистоти раннього ісламу, відмову від поклоніння святим місцям, виступає проти тих, які закликають мусульман відмовлятися від розкошів), ансарія, бабіти, бахаїзм, махдизм та багато інших. Ісламський фундаменталізм – це релігійно-політичний рух, який виявляється в радикальному та войовничому неприйнятті прихильниками традиційного ісламу принципів будь-якої його модернізації. Його рисами є протидія процесам загальної відкритості мислення та діяльності, протиставлення їм абсолютної переконаності в своїй непогрішимості, відсторонення від решти суспільства.

    Віровчення ісламу:  віра в одного Бога Аллаха й його посланців – Мухаммеда й Алі. Аллах – один, невіддільний, єдиний. У перекладі з арабської Аллах – “الل” – «Аль» - «Ілах» – «той, кому поклоняються». «Доповнюють» Аллаха пророки (Ібрагім, Ісмаїл та ін.), ангели, демони, які також шануються як боги; шанування священного писання Корану; шанування священного писання Сунна; зведення мусульман; щоденна п'ятиразова молитва (намаз); сплата податку (закят); дотримання посту (уразу), згідно якого, від сходу до заходу сонця не можна нічого пити й їсти; ходіння на молитви до Мекки (хадж). Мусульмани визнають Ісуса Христа (Ісса) великим пророком, а Діву Марію (Маріям) матір’ю пророка. Зокрема, в 114 Сурах Корану ім’я Ісуса зустрічається 24 рази, а ім’я Марії – 34 рази.

У ісламі велику роль відіграє складна релігійна обрядовість. Мусульманин повинен п’ять разів на день здійснити молитву з лицем зверненим до Мекки, дотримуватись релігійних свят, постів, обрядів та звичаїв, проводити релігійні очищення у формі вмивання, здійснювати паломництво, дотримуватись тридцятиденного посту місяця рамазану (рамадану), давати милостиню до 2% доходу. Найважливіші свята: ураза-байрам – свято розговин, закінчення посту; курбан-байрам – свято жертвоприношення; міродж – свято вознесіння чи «подорож пророка на небо»; маулюд – день «народження пророка»; суннет – ритуальне обрізування; шахсей-вахсей (ошура) – траурні релігійні церемонії в мусульман-шиїтів. Святим днем для мусульман є п’ятниця. Згідно мусульманського числення тепер 1387 рік. Святим місцем для мусульман є мечеть. Півмісяць завершує купол мечеті. Заходити в мечеть мусульмани мають право тільки босими. Прапор мусульман зеленого кольору. Прихильників ісламу є близько 935 мільйонів. Духовними провідниками ісламу є: халіфи, аятоли, імами, муфтії, мулли, муедзини.

Мусульмани живуть більш як у 120 країнах світу. У 35 країнах вони становлять 95 – 99% населення, у 13 державах – впливову меншість, а у 28 країнах – іслам є державною релігією (Іран, Пакистан, Мавританія). За мусульманською традицією засновником ісламу був пророк Мухаммед, араб, який жив у Мецці. Аравія була здавна населена семітськими племенами, предками теперішніх арабів. Частина їх жила в оазисах і містах, займаючись землеробством, ремеслом, торгівлею, частина кочувала в степах і пустелях, розводячи верблюдів, овець, кіз, коней. Аравія була економічно й культурно зв’язана із сусідніми країнами – Месопотамією, Сирією, Палестиною, Єгиптом, Ефіопією. Торговельні шляхи між цими країнами йшли через Аравію. Один з важливих вузлів перетину торговельних доріг був у Мекканському оазисі, близько узбережжя Червоного моря. Родоплемінна знать, яка проживала тут, знаходила багато вигод з торгівлі. У Мецці утворився релігійний центр всіх арабів: в особливому святилищі Кааба були зібрані священні зображення й культові предмети арабських племен. Були в Аравії й поселення іноземців, в основному юдейської й християнської общин. Люди різних мов і релігій спілкувались між собою, здійснюючи вплив одні на одних. У VІ ст. в Аравії розпочався занепад караванної торгівлі так як торгівельні шляхи перемістились на схід в Іран. Це порушило економічну рівновагу, яка трималась роками. Кочівники, які втратили досвід від караванного руху, почали схилятись до осілого способу життя, переходили до землеробства. Зросла потреба в землі, посилились сутички між племенами. Постала необхідність в об’єднанні. Виник рух за знищення існуючих культів. Такі були історичні передумови для виникнення ісламу. У Аравії іслам поширився на сусідні країни. Як і будь-яка релігія, іслам має ряд течій, найпоширенішими з яких є сунітська та шиїтська, що відрізняються одна від одної деякими догматами й обрядами.

І. Коран. Основні визначення ісламу викладені у «святій» книзі мусульман – Корані. Упродовж тривалого часу до нього вносились доповнення й зміни. Коран розділено на 114 глав. Вони розміщені  хаотично, просто за розмірами: більш довгі ближче до початку, більш короткі – до кінця. Сури мекканські (більш ранні) й медінсоні (більш пізні) пермішані. Одне й те ж повторюється часто, нібито в різних сурах. Другим після Корану джерелом віри мусульман - сунітів є Сунна (з арабської мови: «поведінка», «приклад»), у Корані й Сунні поряд з релігійними догмами і переказами про всесилля Аллаха містяться різні моральні повчання, викладені принципи взаємостосунків з іншими народами, ставлення до жінки, до власності тощо. Положення Корану й Сунни покладено в основу феодального мусульманського права – шаріату, в якому яскраво висвітлено суть ісламу.

ІІ. Особливості віровчення ісламу:

- віра в єдиного Бога Аллаха й його посланців – Мухаммеда та Алі. Аллах – один невіддільний і єдиний;

- шанування «священного писання» (Корану), в якому розповідається про створення світу, страшний суд, містяться ворожбитські заклинання, стародавньоарабський фольклор, сказання про пророків, вказівки, які регулюють суспільні й сімені стосунки, Коран створювався майже 100 років, роботу над ним було завершено в VIII столітті;

- шанування «священного писання» (Сунна) – зведення оповідей про діяння, вчинки Мухаммеда, його висловлювання з різних приводів, його автобіографія. Сунна є основою фінха – мусульманського правознавства й шаріату – зведення мусульман;

- щоденна п’ятиразова молитва (намаз): на світанку, в обід, о третій годині дня, при заході сонця й перед настанням ночі. У сучасному ісламі є дво- й одноразова молитви. Перед намазом ритуальне обмивання (піском або водою);

- сплата податку (закят) у стародавньому ісламі – на користь бідних (чим іслам завоював прихильність пригноблених), а нині на користь мусульманського духовенства. Закят доповнюється садаком – добровільним пожертвуванням;

- дотримання посту (уразу). Протягом дев’ятого місяця (рамадан) за місячним календарем мусульманин від світанку й до настання темряви не їсть і не п‘є, а з настанням ночі може їсти й пити, зараз ці вимоги спрощено. Духовенство не вимагає строгого дотримання посту від людей, які працюють на виробництві, у сільськогосподарських місцевостях, вагітних жінок;

- ходіння на молитви до Мекки (хадж) – покаяння в гріхах і прилучення до святих;

Тридцятиденний піст місяця рамадану належить до обов’язкових звичаїв, які існували в Стародавній Аравії до ісламу. Ймовірно, що в давнину постилися в найжаркіший літній місяць. Звідси, напевно, й назва місяця «рамадан»(по арабському рамазан), який походить від арабських слів «ромадхар», що означає «спека», «виснажливий час».

Літо в Аравії, особливо його кінець, було найважчим часом року в господарстві, коли запаси продуктів закінчувалися, а нещадно пекуче сонце випалювало підніжний корм для худоби. Це змушувало стародавніх арабів певним чином обмежувати себе в їжі й переносити значну частину господарських справ на прохолоднішу частину доби – вечір і ніч. У той же час стародавні араби, які вірили у добрих і злих духів та богів, влаштовували молитви про дарування дощу, аби задобрити їх. Не спавши першу частину ночі, вони молилися своїм богам і духам, чекаючи дощу, оголошували заборону на прийняття їжі й пиття упродовж дня.

Таким чином, вимоги мусульманського посту місяця рамадана – нічого не їсти й не пити з раннього ранку до настання темряви, не вдихати в цей час ніяких пахощів, не купатися тощо – в основному повторюють доісламські, які визначалися передусім господарським життям стародавніх арабів.

ІІІ. Молитви, служіння. Іслам має особливу форму повідомлення віруючих про час намазу. Кличе до молитви служитель мечеті – муедзин. Виходячи на балкон мінарету, він співучим голосом кілька разів зачитує вірші: «Аллах великий. Свідчу, що немає Бога, окрім Аллаха. Підіймайтеся на молитву, йдіть до спасіння. Молитва корисніша від сну». Останнє речення вимовляється перед ранковим намазом.

Перед намазом обов’язкове обмивання обличчя та рук до ліктів, голови та ніг. Ісламу властива сакралізація води, ставлення до неї як до чудодійної сили. Вважається, що вода очищає не тільки від фізичного бруду, а й від моральної нечистоти. Омивання, наприклад, необхідне після спілкування з іновірцями (гаурами).

Намаз здійснюється в будь-якому місці, де застав віруючого арм (заклик до молитви): в полі, біля верстата, в кабінеті. Потрібно, щоб місце було чисте, а той, хто молився, стояв обличчям до Мекки. Під час намазу промовляються славослов’я Аллаху, деякі сури Корану. Конкретних прохань, звернень до Бога молитва не містить.

Намаз супроводжується колінопреклонінням, низькими поклонами. Це дало привід мусульманським богословам стверджувати корисність намазу, як своєрідної гімнастики. Здійснювати його необхідно на особливому молитовному килимку, араби називають його саджада, турки – нашадик. У мечеті підлога вкрита величезним килимом, перед входом взуття знімають. Голова мусульманина підчас намазу повинна бути вкрита – тюбетейкою, дескою, галемою, беретом.

У великих містах Туреччини, Єгипту, Сирії, Тунісу мало хто молиться стільки разів. Ритм сучасного життя змусив скоротити кількість намазів до двох – ранкового та вечірнього. Однак у селах цей звичай зберігся. Строго його дотримуються й у країнах, де іслам державна релігія: Саудівська Аравія, Іран, Лівія.

Існують й інші види спілкування мусульман з Богом, дуа – молитва, що містить якесь конкретне прохання до Аллаха; маулід – подячна або поминальна молитва, нічні молитви під час посту. Полуденній молитві в п’ятницю передує проповідь хутба, яка трактує релігійні, моральні питання, проблеми політики.

Під час посту потрібно також утримуватись від усього, що може приносити задоволення. Заборонено й процедури пов’язані з веденням в організм лікувальних препаратів, уколів, клізм. Шаріат стверджує, що піст буде порушено, якщо злизнути хоч одну крапельку, що випадково впала на губу, або, зануривши голову в воду, рятуючись від перегрівання. Статеве збудження та дотик до жінки теж роблять піст недійсним. Вимоги щодо посту слід виконувати лише вдень. З настанням вечора до світанку піст тимчасово припиняється. Не випадково й сама назва в багатьох країнах походить від перського слова «руз»(«день»), «рурс» – в іранських мовах; «роза» – «в урду»; «ураза» – в мовах Середньої Азії. Інколи піст називається за ім’ям місяця – рамаданом або ромазоном.

Шаріат перелічує поважні причини, які дозволяють відійти від дотримання посту. Обов’язок постити не поширюється на тих, хто подорожує, учасників бойових дій. Усі, хто не постив, окрім дітей, людей похилого віку та невиліковно хворих, зобов’язані компенсувати його, коли відпадуть поважні причини: відпостити в будь-який інший місяць чи сплатити певну суму грошей, або роздати милостиню жебракам. Відшкодування належить і тим, хто порушив піст – це спокутується неофіційним постом (наддара), себто аналогічним постом упродовж 60 діб. Спокутувальний піст можна замінити добрими вчинками – годувати цілий день жебраків, або 60 діб одного жебрака. Окрім тілесного посту, потрібне й моральне утримання: негоже сваритися, обманювати, зводити наклепи. Серед найтяжчих гріхів – блюзнірство, осуд Мухаммеда, образа духовної особи, які роблять піст недійсними й вимагають подвійного відшкодування.

Щодня перед сніданком мусульманин повинен промовити сакраментальну формулу («нійа»), заявивши про намір постити й благати Аллаха благословити його в цьому. Без цього піст недійсний. У вільний час потрібно читати Коран. У мечетях вдень і ввечері мулли читають проповідь. Колективно нічною молитвою відзначається ніч з 26 на 27 рамадана – ніч, коли згідно з віровченням, з неба до Мухаммеда зійшов Коран. У постах вечори чимось подібні на новорічну ніч. З настанням темряви спалахує ілюмінація. Світлові написи закликають правовірних бути богобоязливими, доброчесними, не скоювати грішних вчинків. Після трапези народ виходить на вулиці, жваво йде торгівля різними стравами, фруктами, горіхами. Поступово нічне пожвавлення стихає. Народ розходиться по домівках: треба відпочити й встигнути ще поїсти до світанку, особливо якщо наступного дня чекає праця.

Останні дні рамадану присвячені генеральному прибиранню в помешканнях, установах, на вулицях. Усе це свідчить про підготовку до свята розговіння, яке завершує місячний піст. Воно припадає на перші три дні шавваля – десятого місяця за мусульманським календарем, які є вихідними. Це свято має різні назви – в арабських країнах – «ід – уль – фітр» (свято розговіння), «аль – ід – ульсаір» (мале свято). Малим його називають у Туреччині «кучук – байралє», а в Середній Азії – «ураза – байрам». Під час свята розговіння традиційним є обмін подарунками, придбання нових речей та вживання різноманітних ласощів. Турки називають це свято «солодким» («шекер» - «байрам»). Друзі й знайомі ходять у гості один до одного, підлеглі роблять візити до керівництва, обов‘язково з подарунками. У останній день свята відвідують цвинтарі та згадують померлих родичів. Благодійні установи допомагають нужденним. Також під час цього свята віруючий повинен, згідно з правилами ісламу, звітуватися за минулий піст, почати відбувати покарання в разі порушення й заплатити так зване «пощення свята переживу» – дітр-садака.

ІV. Релігійні практики й релігійні свята:

Хаджах (паломництво до священних місць ісламу). Кожний повнолітній мусульманин, якщо він не хворий й має кошти, повинен здійснити обряд, хоча б раз за життя, хаджах – відвідати Мекку, священне місце ісламу. Після того він отримує право на титул «хаджаси». Літня чи хвора людина може відправити замість себе кого-небудь, іншого, фінансово забезпечивши мандрівку. До Мекки вирушають на початку двадцятого місяця, тому він має назву зусиль хадж аса. Святе місце ісламу можна відвідати й іншого місяця. Цей вид паломництва має назву улера – мале паломництво. Але воно не в такій шані, як хаджах. Перебування в Мецці триває до десяти діб.

Історія цього започаткована ще в 631 році, коли Мухаммед відвідав це місто після десяти років перебування в Медині. Тоді ж він здійснив ритуал поклоніння Каабі (тепер це головне святилище ісламу, споруда в центрі Заповідної мечеті в Мецці) та іншим місцевим святиням, чим канонізував язичницькі звичаї, ввівши їх до культу ісламу. Територію Мекки вважають священною. Паломник виконує омивання усього тіла (гусль), одягає особливі речі (іхрам) – одяг з двох шматків тканини, один щось подібний до спідниці, другий покриває груди, ліве плече. Кінці цієї тканини зв‘язані з другого боку. Обидва шматки не повинні мати швів. Подвійний одяг існував в арабів ще до ісламу, він схожий на одяг євреїв. Взувати можна тільки сандалі. Голова залишається непокритою. Заборонено голитися, стригти нігті, користуватися парфумами.

Разом з чоловіками хадж можуть здійснювати їхні дружини, що має бути засвідчено документально. Одяг паломниць повинен повністю прикривати їх фігуру, волосся має бути також покритим. Відкритими залишаються тільки руки й обличчя. Збираються в центрі міста біля Заповітної мечеті. У дворі її, окрім Кааби знаходиться священне джерело Замзаги. Тут хаджі слухають проповіді, моляться, обходять сім разів навколо Кааби. Кожен намагається поцілувати Чорний камінь чи хоча б доторкнутися до нього рукою. Потім починається біг між пагорбами Сада та Марва (за легендою, коли матір Ізмаїла Хаджу (Агарь) бігала тут у пошуках води для свого сина).

Дев’ятого дня паломники йдуть у долину Арафат, де відбувається головний обряд хаджу перебування біля скелі Арафат, де стояв пророк під час останніх відвідин Мекки. Тут можна сидіти, лежати, стояти, ховатися від спеки в наметах, але не ходити. Цього дня прочани повинні постити. Постять і віруючі, які не беруть участі в хаджі. На світанку самого зуль-хаджа пілігрими відвідують долину Мекка, де в давнину знаходились язичницькі ідоли, кидають каміння в місця, де вони стояли. Після цього святкового різання жертовних тварин починаються найбільше мусульманське свято – жертвопринесення. Це свято відзначається через 70 днів після закінчення урази. Центральною ритуальною дією Курбаш-байрану є принесення кривавої жертви (переважно барана чи верблюда). У цей день також здійснюється паломництво (хадж) до Мекки (Аравія).

У дні Курбаш-байрану для жертвоприношень підбирали найкращу скотину. У це свято, за шаріатом, коза й вівця можуть бути заколотими «за гріхи» однієї людини, корова і бик – за семеро, а верблюд – за десятьох. За ісламом пожертвування необхідне для того, щоби потрапити до раю. Потрапити туди можна минувши Сірат – міст, перекинутий над пеклом, він тонший за жіночий волос, гостріший за жало пера, шаблю й гарячіший від вогню. При вході на Сірат стоять верблюди, корови, барани, заколоті віруючими на курбаш-байран. На них віруючі й перейдуть Сірат. Той, хто не приносив жертви самостійно не може перейти й утриматися на мості та впаде в пекло.

Після свята жертвопринесення прочани підстригають волосся та нігті (жінки відрізають невелике пасмо) й закопують їх у землю. Це ритуальне діяння починає вивільнення від стану іхраму. Потім всі повертаються до мекканської мечеті, обходять Каабу, пагорби Сада й Мавра. Хадж закінчено.

Багато прочан відвідують й Медину, щоби поклонитися гробниці Мухаммеда. Додому вони повертаються в зеленій туніці, арабській бурмусі, білій туніці. Цей одяг символізує вчинення хаджу. Коли прочанин переступає рідний поріг дому, в ньому ріжуть жертовного барана, влаштовують святкову зустріч.

Оскільки не всім мусульманам доступний хадж, було прийнято здійснювати кульмінаційну частину паломництва-жертвопринесення  за місцем проживання, або там, де застане правовірного десятий день зу-ло-хаджа. У жертву приносять будь-яку худобу. Готують м’ясні страви, влаштовують благородні трапези.

Цей обряд пов’язаний з давньою легендою, згідно якої прабатько арабів Ібрагім вигнав у пустелю улюбленого сина Ізмаїла та його матір – рабиню Хадасар (Агарь). Аллах, щоправда не дав загинути їм від спраги: в пустелі вони знайшли криницю з водою. Згодом навколо неї й виникла Мекка. Але Бог послав ще одне випробування Ібрагіму: звелів принести в жертву Ізмаїла. Коли Ібрагім підніс над сином ножа, Аллах дозволив замінити жертву ягням. Згодом Ібрагім з Ісмаїлом збудували у Мецці храм Каабу, де зберігався Чорний камінь, що впав з неба. Мораль цієї легенди в тому, що людина повинна підкорятись волі Всевишнього, й тільки тоді матиме благословення. Легенда символізує й відмову від людських жертв, які приносили предки арабів. Напередодні свята в мусульманських країнах відбуваються ярмарки тварин. Їх продають на спеціально відведених площах. Худобу приносять у жертву не тільки на свято. Мусульманин, зарізавши ягня, роздає м‘ясо правовірним, сподіваючись, що в нагороду за це Аллах допоможе владнати йому свої справи. Коли родину відвідує бажаний гість, теж ріжуть ягня, а його кров‘ю змащують лоба гостя. Перед початком спорудження будинку мулла приносить у жертву ягня, повернувши його голову до Мекки, а кров’ю змочує фундамент. Чим більше жертв принесе мусульманин за життя, тим простіше йому буде потрапити до раю.

В ісламі багато свят та пам’ятних дат відзначаються в нічний час. Це ніч присуду долі, ніч зачаття пророка, ніч його народження, ніч вознесіння пророка на небо.

Ураза-байрам – свято розговіння, закінчення посту, яке святкується в перший день наступного за рамазаном місяця – шваля. Під час цього свята (воно триває три дні) віруючий повинен, згідно з правилами ісламу, звітуватися за наступний піст, почати відбувати покарання в разі порушення й заплатити так зване «почищення свята перериву» –дітр-садана.

Закят (сплата податку). До п’яти стовпів ісламу належить звичай збирання грошей у заможних членів мусульманської громади для роздачі їх бідним чи на користь мусульманського духовенства. У Корані це називається «очищення» (закят). Вважається, що в такий спосіб заможний очищається перед Аллахом за володіння надмірним багатством. Пожертвування добровільне.

Сенегат (обряд обрізання). У ісламі існує обряд обрізання. Хлопчик має бути обрізаний від семи днів до 15 років. Але найчастіше обрізання роблять у 7-8 років, приурочуючи це до початку шкільних занять. Обрізанню передує підстригання волосся, перевірка на знання головних молитов. Хлопчика одягають у святковий одяг зі стрічкою через плече, на якій написано «мамулах» (це те, що побажав Аллах). Його садять верхи на коня, верблюда. Обрізання – велике сімейне свято.

Ніках (шлюб). Дуже важливий обряд у житті мусульманина. Молодят вінчає один із служителів ісламу. Найчастіше він читає четверту суру Корану, де викладено головні положення ісламу про місце, права та обов’язки жінки в сім’ї та суспільстві.

Джишор (поховання померлих). Зберіг багато філософських звичаїв. Поспішайте ховати своїх померлих, – казав, згідно з легендою Мухаммед. – Вони скоріше досягнуть вічного блаженства, якщо були праведними на землі. Якщо мали гріхи, тим швидше віддалімося від них: осудження гріхів у полум’я пекла. Мусульманина ховають упродовж 24 годин від моменту смерті. Його обмивають, натирають розчином камфори, загортають у саван з білого полотна й несуть головою вперед на цвинтар. Перед похованням мусульманин читає молитву. Пам’ятників на гробі не ставиться, лише невеликий чотирикутний стовп.

Мірадж (свято вознесіння пророка на небо) святкується за мусульманським календарем у місяць реджеб. Мірадж встановлено в ранньому середньовіччі, коли після закріплення влади халідів у Палестині, в ісламі був прищеплений культ Єрусалима (Аль - Куде) та його «святих місць». Для цього використовують легенду, за якою в 27-му ніч місяця реджебу пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джобраілом здійснив на білій фантастичній істоті – Бураці (від араб. «блискучий, блискавка») прогулянку до Єрусалима й звідти на сім небес до престолу Аллаха. Тут він ніби-то говорив з Аллахом, сказавши при ньому 99000 слів. Однак все це відбулося так швидко, що повернувшись Мухаммед переконався в тому, що ліжко було його ще тепле, а з перекинутого ним коша не встигла витекти вода. Для узагальнення цієї чудової легенди мусульманське богослов’я довільно тлумачить один з віршів Корану, де говориться про віддалену мечеть, яка знаходилась в Єрусалимі. Пізніше в стіні одного з храмів було знайдено кільце, до якого Мухаммед нібито прив’язував Бурака під час своєї нічної подорожі.

Маулюд (день «народження пророка») відзначається мусульманами за місячним календарем у місяць роб-аль-авіаль. Як і міраж, маулюд всатоновлено довільно, набагато пізніше «подій», покладених у його основу.

Ритуальне обрізання (сезккет) в ісламі відноситься до установлено залучених з обрядів стародавньої Аравії. Виник цей обряд у первісному суспільстві, як один з присвячених обрядів, якими знаменувався перехід юнака до старшої вікової групи роду. Подібні мученицькі обряди (не тільки обрізання, а й вибивання зубів та інші тілесні ушкодження), пов‘язані з випробуванням мужності юнаків, існували в стародавніх арабів.

Шахсей-вахсей (амура) – траурні релігійні церемонії в мусульман шиїтів, здійснюваний на десятий день місяця мужарраму. Згідно з мусульманськими переказами, свято встановлено на честь мученицького кінця онука пророка Мухаммеда – Хусейна. Історичні факти свідчать, що смерть Хусейна не була мученицькою й не викупила право людській свободі. Хусейн помер у боротьбі за владу. День його смерті оголошено траурним, його святкування супроводжувалося релігійними обрядами. Зараз свято шахсей-вахсей у шиїтів здійснюється як збори віруючих у мечетях.

Шиїтське духовенство закликає віруючих відкинути обряди кривавого самокатування й рубання.

У ісламі існує низка заборон щодо їжі: не вживати м’яса померлих тварин, крові, свинини й того, що заколюють без звертання до Аллаха, а також спиртних напоїв. Брати їжу можна тільки правою рукою. Різати хліб теж заборонено, його слід тільки ламати.

Світська людина висуває на перше місце виключно свою особистість. Вона вільна й не має перед ким звітувати за свою діяльність. У своїй праці вона керується тільки своїми представленнями й нахилами, байдуже ставиться до наказів свого Господа та Його заборон. Саме ця різниця по відношенню до Всевишнього Творця робить все матеріальне життя людини істотно духовним і добропорядним, ця ж відмінність віддаляє від світської людини світ духовного життя й залишає її в темряві, з якої немає виходу.

Перший крок на цьому шляху – істинна віра (Імам). Вона повинна зміцнитися в серці людини й створити в її розумі переконання, що немає божества, царя й правителя, окрім Аллаха. При цьому головна мета зусиль діяльності людини повинна бути повернена до лиця Аллаха й до отримання його ласки, а повеління Аллаха й його заборони повинні бути головним законом життя людини.

Другий етап цього шляху полягає в покорі.

Третім етапом цього шляху є богобоязнь, яка проявляється у розумінні свого обов’язку й відчутті відповідальності. Зміст богобоязливості полягає в тому, що роблячи будь-що в матеріальному житті, людина глибоко переконана в тому, що її Господь суворо спитає про переконання, слова і вчинки. Вона не повинна робити нічого того, що заборонив Аллах, і працювати в ім‘я того, що він наказав їй. Все своє життя людина повинна провести, чітко відокремлюючи дозволене від недозволеного, праведне від неправедного, добро від зла. Все це повинно робитися свідомо й на підставі вільного вибору самої людини.

Четвертим і найбільшим етапом цього шляху є ісхан (щирість в усіх діях, відчуваючи на собі погляд Аллаха). Вона полягає в тому, що бажання й прагнення раба повинні повністю збігатися з бажаннями всесильного Аллаха. Людина повинна любити лише те, що потрібно Аллаху й ненавидіти те, що ненависне Аллаху. Не слід обмежуватися униканням гріхів та недозволених дій, яких Аллах не хоче бачити на землі. Більше того, людина повинна робити все можливе для активного та повного знищення на землі всілякої гріховності й всього недозволеного. Замало також прикрашати своє життя добрими вчинками й благочестями, які бажані Аллаху. Усі свої сили людина повинна віддавати Аллаху в ім‘я розповсюдження добра й праведних дій на землі. Якщо людині дано досягти висот на цьому шляху, то це означає її наближення до Бога. Іхсан – це ідеал, до якого тягнеться кожна віруюча людина в ім‘я свого духовного піднесення. Таким є шлях духовного піднесення й духовного розквіту в ісламі.

V. Чотири принципи.

Перший у них намаз. Кожної доби п‘ять разів на день намаз нагадує людині про одного й єдиного Аллаха, вселяє й неї страх перед покаранням і безмежною силою Аллаха, спонукає людину шукати його ласку, веде її до Аллаха, диктує їй його заповіти. Намаз є обов‘язковим не тільки для кожного раба Аллаха, але й для всіх взагалі. Аллах зобов‘язав всіх своїх рабів здійснювати колективний намаз.

Другим принципом є піст. З допомогою цього принципу мусульмани особисто вчаться праведності й богобоязливості кожного року упродовж місяця.

Третім принципом є закят. Цей звичай сприяє зміцненню й становленню в серцях мусульман почуття братерства й рівності, привчає їх розумно використовувати кошти й співпрацювати між собою. Викликає жаль той факт, що й наш час багато людей характеризують закят як податок. Істина полягає в тому, що риси закята згідно з шарітом не мають нічого спільного з виключно матеріальною суттю податків, слово «закят» означає «зростання» , «розвиток», «розквіт», «чистота». Використанням цього слова іслам прагне довести до розуму людей і зміцнити ідею того, що кожен мусульманин, здійснюючи дрібну або велику пожертву власних коштів в ім‘я своєї допомоги своїм братам – мусульманам, робить благородну й милу Богові справу, яка підносить і зміцнює, й посилює  добрі якості мусульманам, а також їхнє моральне очищення взагалі.

Четвертим принципом є паломництво (хадж), який об’єднує віруючих різних країн світу в єдиний монолітний блок і всесвітню общину, основою якої є єдинобожжя й поклоніння одному Аллаху. Внаслідок цього між віруючими встановлюється всесвітнє й міжнародне братерство. Паломництво здійснює основи світового руху, який з найдавніших часів зі словами «ллобайт» (ось тут я перед тобою) відгукнеться на істинний заклик на нашій планеті й буде продовжуватися вічно, адже це бажано Аллахові.

VI. Вчення про людину. Іслам проголошує, що Аллах зробив душу людини своєю заступницею на землі, надавши їй цілий комплекс прав розпоряджатися всім існуючим на нашій планеті. Поряд з цим людська душа має певні обов’язки перед Аллахом. Для того, щоби душа людини успішно виконала всі доручення, Аллах нагородив її тілом, воно чудове й неповторне за своєю гармонією й досконалістю. Істина полягає в тому, що душі надається тіло виключно для того, щоби з його допомогою душа могла втілювати в життя заповіді, дані Аллахом, права й обов‘язки. Тіло не є формою для духу, а робочим інструментом. Якщо духу притаманний розвиток і піднесеність, то він має досягнути цього, проявляючи свої вищі достоїнства й нахили фізичного тіла. Цей світ не є місцем душевних страждань, де, з якихось причин, застряв дух. Аллах вселив людський дух у тіло, з допомогою якого дух виступить на арені боротьби й праці для виконання свого обов’язку. Аллах уповноважив людський дух розпоряджатися багато чим з того, що він створив у цьому матеріальному світі. Аллах створив разом з духом людський рід з тією метою, щоби всі люди виконували обов’язки його намісництва й несли відповідні клопоти. Світ, який    оточує людину, повинен сприйматися нею як місце випробувань та іспитів. При цьому кожна життєва ситуація, або життєві обставини, є ніби відповідними екзаменаційними питаннями. Іслам також не схвалює чернецтво й категорично відкидає його. Мораль є першою властивістю природи людини, якою обдарував її Всевишній Творець. Вона примушує людину любити деякі риси людської природи й ненавидіти інші. Хоча почуття моралі властиве різним людям у неоднаковій мірі, проте загальне почуття моралі «незважаючи на кожну окрему особу, в усі часи оцінювало, одні риси людського характеру як позитивні, а інші, як негативні. У всі періоди історії людства високо оцінювались такі етичні явища, як правдивість, чесність, справедливість». Вся система й весь устрій людського життя знаходиться в прямій залежності від однотипних питань. Іслам відповідає на дані запитання так: у цьому всесвіті існує божество й це божество – єдиний Аллах, що створив цей Всесвіт, і все, що існує в ньому. Він розпоряджається всім Всесвітом одноосібно, й у нього немає співтоваришів.

Також забороняється робити зображення Бога, а також зображувати живих істот, людину або тварин, щоб не давати привід до ідолопоклонства.

Характерна особливість мусульманського права релігії в тому, що вона енергійно входить у всі сторони людського життя людей. І, власне, сімейне життя віруючих мусульман, політика, суд, культурна спадщина – все це повинно бути підпорядковано релігійним законам.

Кажучи про іслам, як про релігію, слід зауважити, що він – не тільки доктрина, культ і його організація, а й право, спосіб структурування суспільства, економічна діяльність, політика, яка пронизує всі сторони життя суспільства, окремої людини. Себто, тут важко застосувати відомий поділ на світське й сакральне. Тотожність релігійних, культурних і політичних інститутів у ісламських суспільствах – непорушний принцип цієї віри.  Вихід з ісламу, за всіма канонами, карається смертю. Таке передбачено в шаріаті й зафіксовано в кодексах семи мусульманських країн. Проте, за свідченням Ібн Варрака, одного з британських екс-мусульман, лише третина мусульманської молоді вважає за необхідне карати вихід із віри смертю. У Західній Європі, до речі, проживає майже 15 млн. мусульман. Близько 3 млн. вже сьогодні відмовилися від ісламу, проте вони бояться це визнати та сказати про це вголос. У більшості випадків вони хочуть прийняти християнство, або вибирають світську модель життя й саме тому стають атеїстами. За відступництво від ісламу карають лише тоді, коли є ісламська держава, халіфат та відповідні суди. Наразі в Європі такої держави немає, а тому, відповідно, ще не стоїть питання під таким кутом зору. Є випадки, коли людина виходить з ісламу в Саудівській Аравії, але ніяких трагічних наслідків це не дає. Єдина проблема – особисті переконання самих мусульман, які оточують віровідступників.

Зазнавши впливу юдаїзму та християнства, іслам, безперечно, відіграв важливу роль як релігія в знищенні ідолопоклонництва й поганських вірувань арабських племен та інших народів Близького Сходу, об’єднавши їх навколо ідеї єдиного Бога; без сумніву сприяв піднесенню їхньої культури, науки й мистецтва. Але визнавців юдаїзму (а пізніше й християн) мусульмани звивувачували в тому, що вони спотворили отримане від Бога Об’явлення. Немусульмани, піддаючи сумніву здатність Магомета передати Боже Об’явлення, наголошували, що його діяльність просякнута мілітаризмом і сенсуалізмом, що він був владолюбною людиною.

Правда, кількість християн, які бачать у Магометові, шляхетну, богобоязну людину, яка й інших закликала до страху Божого (хоч, може, в такий спосіб, який ми не можемо беззастережно прийняти), зростає. Зауважмо, що Церква не видає офіційних суджень на цю тему. Справа в тому, щоб визнати Магомета за пророка, необхідно визнати правдивість його послання. Цілком зрозуміло, що християни не можуть пристати на це, бо не поділяють мусульманського вчення про Ісуса й вважають неправильним їхнє розуміння догми про Пресвяту Трійцю. Хоча, знову ж таки, нас не може не дивувати та доброзичливість, з якою представлений у Корані Ісус. Однак, характеризуючи Христа як «Слово» (Логос) і «Дух» Божий, Магомет вкладає в ці слова зовсім інший зміст, аніж той, який вони мають у новозавітній христології. Власне християнський досвід базується, насамперед на тому, що Ісус Христос, хоча й прийняв земне людське обличчя «як один з нас», за своєю природою належав до іншої, божественної сфери буття. На жаль, цієї головної особливості християнського вчення, Магомет ніяк не міг побачити через твердість своїх монотеїстичних переконань, вміння мислити тільки категоріями сугубо земного світу, рішуче відкинув реальність богосинівства Христа й Трійцю, не зрозумів усієї глибини християнського вчення. Очевидно, в уявленні Магомета християни поклонялися трьом різним богам – Господеві, Ісусові та Марії. Тому Трійцю християн вони вважали зневагою Бога, Який є Один. По їхньому не може й бути мови про особистий зв’язок з Аллахом, який відгороджений від усіх істот. За твердженням К.С. Льюїса, якщо б хтось запитав Магомета: «Ти Аллах?», то він розірвав би на собі одяг, а потім обезголовив би запитуючого, бо він ніколи не визнавав себе за Бога. Усе, добре, чи погане діється тільки з волі Аллаха. Називати Бога «Отцем», як це роблять християни, для мусульман – це богохульство. Але, знову ж таки, Сам Ісус Христос, навчивши усіх Господньої молитви, передав їм дорогоцінний привілей звертатися до Бога як до Батька. Звідси й фаталізм, з яким зв’язане існування мусульманина, «так було призначено». У нагороду за це підкорення Богові, мусульмани будуть після смерті користуватися вічним щастям безсмертного життя, в якому тілесні розкоші відіграватимуть немалу роль.

Найважливішою особливістю, яка відрізняє іслам від християнства, поряд із запереченням ідеї богосинівства, є несприйняття сонячного року. Магомет раз і назавжди виключив для мусульман можливість переходу на сонячний календар, що так тісно пов'язаний із Сином Божим. «Сонячна» сутність Христа виразно виявляється в Євангелії (Преображення Ісуса на горі Тавор, Його смерті на Голготі, Воскресінні у неділю – Дні Сонця).

Отже, християнський рік є сонячним, у якому Різдво збігається із  зимовим сонцестоянням, а Великдень з сонячно-місячною констеляцією (взаємним розташуванням небесних світил) рівнодення, початком весни. Тому християнський культ має глибинний зв’язок з природним річним циклом. Мусульманський же рік складається з 354 днів і щоразу на 11 днів відстає від природного.

Загалом, багато мусульман бачать у християнах партнерів міжрелігійного діалогу. Коран дає підстави для мирного співіснування різних релігійних спільнот. Проте, знову ж таки, між християнством та ісламом у питанні ставлення до Особи Господа нашого Ісуса Христа, до святих правд Євангелії, існує глибока відмінність. Релігія мусульман, незважаючи на культ єдиного всемогутнього Бога, є все ж таки є наче тінню сяючої краси християнства. Їм необхідно заново осмислити основи свого ставлення до Христа й глибше зрозуміти слова євангелиста Іоанна: «Таке бо свідоцтво Боже, що Він нам свідчить про Сина Свого. Хто вірує в Сина Божого, той має в собі це свідоцтво... Хто має Сина, той життя має; хто ж Сина Божого не має, той життя не має» (I Іоанна 5:9-10,12). Ось чому, віра християн виходить за межі суб’єктивних уявлень. Правдою є слова: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього. У Ньому було життя, й життя було – світло людей. І світло світить у темряві, й не пойняла його темрява» (Іоанна 1:1-5).

У окремих країнах у процесі історичного розвитку сформувались самобутні релігійні системи, які віддзеркалювали весь комплекс специфічних природних, соціальних і духовно-культурних факторів. Етнічні чи національні релігії (або національно-етнічні), що функціонували, або продовжують діяти в межах національних держав, тісно пов'язані з географічним середовищем, способом життя певних народів, а тому постають важливою характеристикою етносу, стаючи могутнім чинником етногенезу.

Іноді в межах однієї держави, де сформувались окремі релігійні групи функціонує кілька релігій (поліконфесійність), а часом, навпаки, різні етноси сповідують одну релігію, яка набуває регіонального, або й світового значення. Певні народи упродовж всієї історії намагалися триматись своїх традиційних (національних) релігій (індуїзм, синтоїзм, юдаїзм), а інші радикально замінюють традиційні народні релігії на цілком нові (наприклад, в Україні християнство постало на зміну народної язичницької релігії.

29.04.2020

Християнство як світова релігія (етико-релігієзнавчий аспект).

  

До ХІ ст. християнство було єдиним. З часом розпочався процес розділення римської та константинопольської Церков, який завершився в 1054 р. й західна Церква отримала назву католицької (вселенської), а східна – православної. 1043 р. Михайло Керуларій за імператора Олексія став патріархом, займаючи перше місце в політично-церковному житті імперії. Патріарх почав звинувачувати латинську Церкву в тому, що вона вживає прісний (неквашений) хліб, постить у суботу замість середи й у Символі віри стверджує, що Святий Дух походить від Отця й Сина, натомість православні твердили, що тільки від Отця. Керуларій назвав це єрессю Філіокве (Син). Папа Лев IX послав до Царгороду трьох делегатів: кардинала Гумберта, Фрідріха й архиєпископа Петра. Гумберт трактував Керуларія як бунтівника й вимагав підкорення Папі. Патріарх був невідступним і легати 16 липня 1054 р. кинули прокляття на Керуларія й вимагали скинення з престолу. Імператор Константин IX хотів скинення патріарха, в цьому допомагав і антіохійський патріарх Петро III. Однак, візантійське монашество пішло за Керуларієм, який 20 липня 1054 р. скликав синод у соборі Софії й викляв папських легатів. Імператор Ісаак Комнен посадив 1057 р. Керуларія у в'язницю, де він і помер 1058 р. Хоча й у Церкві відбувся розкол (схизма), однак папські легати не мали права кидати прокляття на Керуларія, оскільки їхні повноваження припинилися ще 19 квітня, коли помер папа Лев ІХ. Пізніші імператори намагалися знову поєднатися з Римом, для того щоб папа надав військо для боротьби з турками. Однак примирення не відбулося.

У XVI ст. в результаті великого церковного розколу в Західній Європі в процесі реформації від католицизму відокремився ряд протестантських Церков. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм, протестантизм.

Християнство є релігією спасіння від недосконалості земного буття аж до вічного буття з Богом, а «Ісус Христос учора й сьогодні – Той самий навіки» (Євр. 13:8) – єдиний Спаситель світу від зла й гріха. Християнство базується на таких правдах віри:

1. Є один Бог, що все створив і всім управляє.

2. Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.

3. Один Бог є в трьох особах: Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий – разом Пресвята Трійця.

4. Друга особа Божа – Син Божий став чоловіком і вмер на хресті заради нашого спасіння.

5. Людська душа є безсмертною.

6. Благодать Божа для спасіння конче потрібна.

Християнство проводить ідею єдиного Бога – Творця, Вседержителя, люблячого Батька всіх людей, власника абсолютної благості, абсолютного знання й абсолютної могутності. Всі речі й істоти є Його творінням. Два центральних догмати (з грецької мови dogmatoz – думка, наука, суд, декрет, ухвала) християнства – Бог – триєдиний і Його внутрішнє життя є взаємовідносинами трьох осіб: Отця (першопочатку, Який все створив), Сина – Ісуса Христа (змістовного й оформлюючого принципу, Який все відкупив) і Святого Духа (животворящого принципу, Який все освятив). Бог Отець – особа Божої всемогутності, Бог Син – особа Божої Премудрості, а Бог Дух Святий – особа Божої любові. Догмат – це доктрина в Божому Об’явленні, яка проголошується через учительський уряд Церкви в загальному навчанні, або урочисто на Соборі, або проголошується через Папу у зв'язку з всім єпископатом. Вірні є зобов'язаними до схвалення догматів актом віри й релігійної покори перед навчанням Церкви, яка проголошує догмат.

Православ'я – одна з головних, окрім католицизму й протестантизму, гілок християнства. Колискою православ'я була Візантія; воно початково складалося в рамках місцевих східних Церков, з числа яких достатньо рано домінуючу роль почав грати Константинопольський патріархат. Відособлення православ'я із стародавньої загальної Церкви було тривалим процесом, в якому вирішальне значення мали два чинники: суперництво між єпископами Риму й Константинополя з питань примату (першості) в християнському світі, а також наростаючими відмінностями між західними й східними Церквами в церковних формах  (літургія, право) життя, до яких доходили ще доктринальні розходження (напр. «filioque»); у певних періодах суперництво між обома столицями християнського світу перетворювалося в явний конфлікт (наприклад, за патріарха Фотія). Коли в 1054 р. дійшло до остаточного розколу в християнинові (східна схизма) й цілковитого унезалежнення Православної Церкви від Риму, православ'я було вже сформоване як самостійне віровизнання під управлінським, доктринальним і культурним поглядом. Завоювання Візантії через учасників ІV хрестосного походу й заснування там у 1204 р. Латинської імперії перекреслили надії на об'єднання східної й західної Церков. Пізніші діяння, прямуючі до відбудови єдності в християнстві (в т.ч. Ліонська Унія 1274 р., Флорентійська Унія 1439 р., Берестейська Унія 1596 р.), не принесли тривалих результатів. Після падіння Візантії в 1453 р.  головним центром православ'я ставала Росія, а, особливо, починаючи з 1589 р., коли Московська Церква була піднесена до рангу патріархату. Новітнім розподілом в історіях православ'я є розвиток екуменічних тенденцій, що виявляється у веденні діалогу однаковою мірою із західною (від ІІ Ватиканського Собору) Церквою, так і східними (Передхалкедонські Церкви).

Православ'я історично сформувалось як східна гілка християнства. Головним чином поширена у країнах Східної Європи, Близького Сходу, на Балканах. Назва «православ'я» (від грецького слова orqodoxew – «ортодоксія»), що дослівно означає правильно й незмінно славити Христа Богочоловіка, вперше зустрічається в християнських писаннях II ст. Богословські основи православ'я сформувались у Візантії в IV – XI ст. Після схизми (з грецької мови – розколу, роздору) 1054 р., внаслідок якої Патріарх Візантії М. Керулярій і кардинал Гумберт кинули один на одного взаємні клятви (прокляття), були спроби відновлення втраченої єдності на ХІV Вселенському Соборі в Ліоні в 1274 р., а потім на ХVII Вселенському Соборі  у Флоренції, де навіть 6 липня 1439 р. була підписана Флорентійська Унія (союз, єдність), але після завоювання турками-мусульманами Константинополя в 1453 р. така єдність перестала існувати.

Основою віровчення визнані Священне Писання (Біблія) та Священне Передання (рішення семи Вселенських соборів у IV – VIII ст., а також праці видатних церковних учитeлів, таких як Афанасій Олександрійський, Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоустий, Іоанн Дамаскин).

У Символі віри, прийнятому на  Нікейському та Константинопольському вселенських Соборах ці основні віровчення сформульовані в 12 частинах. Філософською основою православ’я є принцип теоцентризм – Бог у Пресвятій Трійці є центром усього.

Важливе місце в православ'ї займають обряди – таїнства, під час яких на віруючих , за вченням Церкви, сходить особлива благодать. Церква визнає сім Таїнств: хрищення, миропомазання, причащання, покаяння, таїнство священства, шлюбу, єлеопомазання (соборування), або помазання хворого єлеєм, що зцілює від недуги.

Велике значення в православ'ї надається святам і постам. Перше місце серед великих свят займає Пасха (з єврейської мови – Перехід). За нею йдуть 12 найбільш значних свят православ'я: Різдво Христове, Стрітення Господнє, Хрищення Господнє, Преображення, Вхід Господа в Єрусалим, Вознесіння Господнє, Трійця, Воздвиження Хреста Господнього, Благовіщення, Різдво Богородиці, Введення в храм Богородиці, Успіння  Пресвятої Богородиці.

Перед Великоднем (Пасхою, Воскресінням Христовим) є Великий піст, перед Різдвом Христовим є піст Пилипівка, від Неділі всіх святих до празника святих Петра й Павла є піст Петрівка, від 14 серпня до празника Успення Пресвятої Богородиці є Успенський піст – Спасівка. Крім того піст є в надвечір’я Різдва Христового та Богоявлення (Хрищення), в дні Усікновення голови Івана Христителя, Воздвиження Чесного й Животворящого Хреста Господнього. Особливо строгий піст зберігається в перший день Великого посту й у Страстну п’ятницю. Для православних християн кожна середа й п’ятниця (за винятком загальниць) є також днями посту, бо в середу Христос був зраджений Юдою, а в п’ятницю був розп’ятий на хресті й вмер за нас. Загальниці – це загальне звільнення від посту в п’ятницю в такі часи: від Різдва Христового до святого Богоявлення; від Неділі про митаря й фарисея до Неділі про блудного сина; в Світлий тиждень Пасхи; від Зіслання Святого Духа до Неділі всіх святих.

Православні ступені священства: диякон, священик (отець, батюшка, протоієрей, благочинний), єпископ (з грецької мови episkopoz – той, що бачить згори, або дивиться серцем), архиєпископ (старший або верховний єпископ, який очолює самостійну Церкву й не підкоряється патріархові), митрополит (єпископ, що очолює Церкву даної церковної провінції й підкоряється патріархові), Патріарх (глава всієї Церкви). Священичі ризи – це стихар (довга сорочка ясного кольору), епітрахиль (шаль, складенийний удвоє, на якому зображено сім хрестиків, бо священик є служитель 7 святих Таїн), пояс, нарукавники й фелон (верхня одежа, плащ). Архиєрейські ризи – такі самі, що  й у священика, а також: набедреник (символ духовного меча, себто, Божого слова), саккос (символ червоного плаща, яким зодягнули Христа по бичуванні), омофор (символ заблуканої овечки, яку Христос бере на рамено), нагрудна панагія, митра, жезл і мантія. Кольори церковних риз є білі (символ світла Божої слави), жовто-золотисті (символ ангелів), червоні (символ багряниці, в яку був зодягнений Христос перед Пилатом), блакитні (вживаються до Богородичних свят) і зелені (вживаються до свята Зіслання Святого Духа на апостолів). При похоронах вживають ризи чорного або червоно-багряного кольору.

Упродовж багатьох віків щороку, у Велику Суботу в Єрусалимському храмі Воскресіння над Життєдайним Гробом Господнім відбувається велике знамення – зшестя Благодатного Вогню.  Щороку Господь Бог дає православним єрархам запалити свічі від неземного Божественного Вогню. Святий Вогонь сходить у Храм Гробу Господнього тільки у Велику Суботу – напередодні православного Великодня й сходить тільки за молитвами православного Патріарха.

         Католицизм – один з напрямків християнської релігії, визнає її основні догми та обряди, але має ряд особливостей у віровченні, культу та організації. Головним чином, католицизм поширений у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, Африки.

   Основа католицького віровчення – Священне Писання та Священне  Передання. Філософською основою католицизму є принцип христоцентризму – Христос є центром усього.

   Організація католицької Церкви відрізняється суворою централізацією. Голова Церкви – Римський Папа. Він обумовлює  доктрини з питань віри та моралі. Його влада вище влади Вселенських соборів. Централізація католицької Церкви породила принцип догматичного тлумачення віровчення. Католицький догмат проголошує, що Святий Дух виходить і від Отця, й від Сина. Вважається, що основа спасіння – віра й добрі справи; Церква має скарбницю «добрих справ», створених Ісусом Христом, Богоматір'ю, святими, благочестивими християнами.

     Церква має право розпоряджатися цими скарбами – звідси вчення про індульгенції (відпусти), правила молитов, право Папи скорочувати термін перебування душі в чистилищі (стан душі, в якому є очищення від гріхів). Католицька Церква  покаялась за хрестоносні походи ХІ –ХIII ст., в яких окрім визволення Святої Землі від мусульман, був ганебний похід на Константинополь у 1202 –1204 рр. та інквізицію (з латинської мови – «розслідування»), внаслідок якої на вогні були спалені Ян Гус, cвята Жанна Д’Арк, Джордано Бруно та інші.

У католицькій Церкві мали місце внутрішні розколи, які траплялися кількаразово на тлі непорозумінь у справі вибору римських пап. Найдовше тривала так звана західна схизма (1378-1417 рр.), коли римо-католицькою Церквою управляло два (від 1378 р.), а пізніше (від 1409 р.) три папи римських. Вона була ліквідована в 1417 р., коли на соборі в Констанції обрано римським папою Мартина V, який став визнаний усією католицькою Церквою.

Шкідливими течіями в Західній Європі, які перекручували науку католицької Церкви були: галліканізм (обмеження влади папи у Франції), кончіліаризм (вищість собору над папою), янсенізм (перебільшування наслідків первородного гріха на незалежну волю людини та утримування від святого Причастя), квієтизм (надмірний спокій у християнському житті, що вів до заперечення необхідності таїнства сповіді), феброніанізм (обмеження авторитету папи), йосифінізм (залежність папи й єпископів від світської влади). У модерну епоху в Західній Європі до католицької Церкви стали ворожими наступні напрями: деїзм, раціоналізм (надмірна надія на розум людини), ілюменізм (просвічення розуму), індиферентизм (збайдужіння до проблем віри), енциклопедизм (головний наголос на короткі знання з енциклопедії, а не на Біблії), масонство.

Католицьке віровчення, як і православне, визнає сім Таїнств. Центр культу – храм. Католицька ієрархія – три ступені священства: піддиякон, диякон, священик (кюре, падре, патер, ксьондз), єпископ, архиєпископ - митрополит, кардинал, Папа.

Центром католицизму є м. Ватикан, як держава у м. Римі площею 44 га. Головним храмом є собор св. Петра, в якому може перебувати близько 100 тис. людей. Адміністративний апарат католицької Церкви – римська курія, що складається з конгрегацій, канцелярій, секретаріатів, трибуналів. Католицька Церква строго дотримується моралі, абсолютно не дозволяючи абортів, шлюбних розлучень. У ній обов’язковий стан целібату (неодруженості) щодо священиків. У католицькій Церкві є зразкове шкільництво й ретельний розвиток науки богослов’я. У багатьох країнах світу є католицькі Університети, в Римі їх десять. Викладачами їхніми є високоосвічені монахи єзуїти, домініканці, францішкани, салезіани, бенедиктинці, капуцини. Діє Папська Академія наук. Ватикан має послів у зарубіжних країнах, що звуться нунції.

Вчення Католицької Церкви особливо поширювали такі святі, засновники монаших чинів (орденів) домініканців, францішканів, єзуїтів, відповідно: Домінік Гуцман (1170-1221); Францизк з Ассижу (1182-1226); Ігнатій Лойола (1491-1556) та інші. Відомими докторами Католицької Церкви вважають святих: Григорія Великого (помер у 604 р.), Ізидора з Севільї (560-636), Беду (помер у 735 р.),  Бернарда з|із| Клерво| (1090-1153), Тому з Аквіну (1224-1275); Катерину з Сієни (1347-1380); Терезу з Авілю (1517-1582),  Івана від Хреста (1542-1591), Франциска Салезія (1567-1622).

Католицька Церква визнає дійсними 21 Вселенський Собор Церкви, враховуючи 7 Вселенських Соборів, які проводили спільно представники східної й західної Церков. Останній ХХІ  Вселенський Собор, який проходив у Ватикані з 1962 по 1965 рр. Видано декрети про:|про| засоби суспільної|громадського| інформації; про|про| східні католицькі Церкви; про|про|  пастирські|пастушими| завдання|нанесеннями| єпископів у Церкві; про|про| екуменізм; про|про| обновлення|оновленням| чернецтва; про священичу формацію; про|про| апостольство світських; про|про| місійну діяльність  Церкви; про служіння й|і/або| життя священиків. Проголошено декларації про: відносини Церкви з нехристиянськими релігіями; релігійну свободу; християнське виховання. Ухвалено: Пастирську конституцію про Церкву|про| |храмом| в сучасному світі; Догматичну конституцію про Церкву;|про| |храмом| Конституцію про святу|священною| Літургію; Догматичну конституцію про|про| Боже Об’явлення. На цьому Соборі було 2500 єпископів, серед яких – 15 українських греко-католицьких єпископів.|откровенням| На Соборі стверджено, щo: літургії мають відправлятися народними мовами; можна скорочувати літургії; Богородиця є Матір’ю Церкви; спадщина християнського Сходу є скарбом вселенської Церкви; християни мають право на християнське виховання.  10 лютого 1963 р. на Собор прибув Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий після 18 літнього ув’язнення в СРСР. 7 грудня 1965 року на закінчення ІІ Ватиканського Собору Папа римський Павло VІ разом із Патріархом всієї православної Церкви Афінагорасом І зняли взаємні клятви кинуті при схизмі 1054 року.

    Протестантизм – це гілка католицької Церкви. Головним чином протестантизм поширений у країнах Західної й Північної Європи, Північної Америки. Він виник внаслідок протесту німецького монаха Мартіна Лютера (1483-1546 рр.) проти папи Римського в 1517 році через поширення індульгенцій. Мартін Лютер – німецький теолог і релігійний реформатор, який був засновником лютеранства. Як священик, належав до ордена св. Августина, від 1512 р. був професором теології університету у Віттенбергу. Виступив проти папи, проголошуючиув 1517 р. своїх 95 тез, а його наука, стосовно виправдання й благодаті, була проклята в 1520 р. буллою «Exurge Domine» («Встань Господи»), а він сам через відсутність його волі до примирення став екскомунікований  у 1521 р.

            Лютеранство представляє собою течію богословського оптимізму, бо Лютер навчав, що добрі діла взагалі не потрібні, а вистачить сама віра, бо Христос вмер за всіх нас, а тому не слід журитися гріхами. Лютер переконував, що людина не може нічого зробити для власного спасіння, а все робить Бог, бо первородний гріх так зіпсував людську природу, що вона може зробити тільки гріх. На його думку самостійна воля не існує й під моральним оглядом нею керує або Бог, або сатана. Він наголошував, що людина спасається вірою в Христа, бо Христос сповнив за нас закон і надолужив за всі наші гріхи. Він переклав Біблію з латинської мови на німецьку, видав катехизм християнської віри, його підтримало населення північної Німеччини. Згідно Лютера ключовими є наступні положення: «Sola Christus, sola Scripta, sola fidei, sola gratis» – «Тільки Христос, тільки Писання, тільки віра, тільки благодать».

Іншими реформаторами протестантизму в ХVІ ст. були Ульріх Цвінглі (1484 – 1531 рр.) та Жак Кальвін (1509-1564 рр.). Священик У. Цвінглі, що проживав у Швейцарії, заперечував дійсну присутність Христа в Пресвятій Євхаристії й був предтечею Кальвіна.

Кальвінізм представляє собою течію богословського песимізму, бо згідно вчення Кальвіна, Бог призначив частину людей до неба, яким не пошкодить жодний гріх, а частину до пекла, яким не допоможе жодне добре діло. Кальвін поширював своє вчення в Женеві, ставши диктатором цього міста. Там були заборонені театри, танці, бенкети, гарний одяг. Кальвінізм згодом поширився у Франції.

Суть протестантизму: Божа благодать дарується без посередництва Церкви; людина повинна взяти ініціативу в свої руки. Протестанти заперечують інституційні структури Церкви, особливо примат папи, а деякі спільноти заперечують і єпископство та сакраментальний характер свячень. Вони відкидають Богородичний культ (Ісус Христос – єдиний посередник спасіння). Дві основні засади протестантизму: оправдання через саму віру й вільне трактування Святого Письма. Спасіння людини відбувається лише через її особисту віру в жертву Ісуса Христа. У протестантів нетрадиційна сотеріологія: людина стане оддразу спасенною,  якщо відмовить певну молитву,  хоча із загальноприйнятої християнської точки зору попереду ще має відбуватися багато праці над собою, участі в Таїнствах, здійснення добрих справ, розкаяння над гріхами у св. Сповіді, від чого й залежить,  у великій мірі,  наше спасіння.

Миряни не відділяються від духовенства – священство розповсюджується на всіх віруючих. У середині XVI ст. виникли лютеранські національні Церкви на чолі зі світською владою, згідно із засадою «Cujus regio, ejus religio» («чиє королівство, того й релігія»).   Окрім північної Німеччини та Східної Прусії, протестантськими стали Тевтонські Лицарі, Литва, Фінляндія, Швеція, Норвегія й Данія.

         З таїнств протестантами визнаються хрищення й  cпомин причастя. Хрищення вірних здійснюється в зрілому віці. Віруючі не підкоряються Папі Римському. Богослужіння складається з проповідей, спільних молитов, співу псалмів. Протестанти не визнають культ Богородиці, святих, чистилище, відкидають монашество, хресне знамення, священичу одежу, ікони, святі мощі, молитви за померлих. Філософською основою протестантизму є принцип фідеїцентризм (з латинської мови fides – віра) – віра є центром усього. З погляду протестантської ідеології, Бог існує тому, що Він потрібен людині, яка в Нього вірить. Своєрідною формулою протестантизму є: «У що віриш, те й маєш».

До протестантських Церков відносяться: п’ятидесятники, євангелисти, конгрегаціоналісти, баптисти, анабаптисти, меноніти, пресвітеріани, квакери, адвентисти, ейкуменісти, Англіканська Церква, методисти, Армія спасіння, унітарії і т.д. Культовим місцем протестантів є дім молитви. Духовними провідниками в протестантських Церквах є пастори й єпископи.

      -    Чому християнство поділене?

-          Що таке православ’я?

-          Що таке католицизм?

-          Що таке протестантизм?

       Найвище творіння на Землі –  особистість людини. Всі стихії  безликі,  в тварин  мають прояв перші  початки індивідуальності, але творчою особистістю є тільки людина. Про це  говорив Б.Паскаль в своїй книзі  «Думки». Він розмірковує про те, наскільки  безпомічна людина й як мало потрібно для того, щоб перервати їй життя, але всі стихії світобудови, величезні безодні й скали, які можуть її роздавити, як муху, в одну мить, нічого не варті перед нею тому, що  тільки людина, й тільки вона одна, може усвідомлювати, що з нею відбувається.

      Звернемося до Закону Божого й прочитаймо, що він пише про призначення людини.

     Бог створив нас, людей, за образом і подобою Своєю, дав нам розум, волю й безсмертну душу для того, щоб,  пізнаючи Бога й уподібнюючись Йому,  ми ставали усе кращими й добрішими, все більше удосконалювалися й успадкували вічне блаженне життя з Богом.

    Тому існування людини на Землі має глибокий сенс, велике призначення й високу мету.

     У Божій світобудові немає й не може бути чогось безглуздого. Й якщо людина живе без віри в Бога, не за заповідями Божими, не для майбутнього вічного життя, то й існування такої людини на Землі втрачає сенс. Людям, які живуть без Бога, життя видається незрозумілим і випадковим, а самі такі люди часто бувають гірші за звірів.

    Кожній людині, щоби виконати своє призначення на Землі й здобути вічне спасіння, необхідно: по-перше, пізнавати Істинного Бога й правильно вірувати в Нього, себто, мати істинну віру, й, по-друге, життя за цією вірою, себто, любити Бога й людей та чинити добрі справи.

     Апостол Павло каже, «що без віри догодити Богові неможливо» (Євреям 11:6),  а апостол Яків додає: «віра, коли не має діл, сама по собі мертва» (Якова 2:17).

    Отже, для нашого спасіння необхідні правильна віра й життя за цією вірою (добрі діла).

     Істинне вчення про те, як слід  правильно вірувати в Бога й як жити людям, міститься в християнській вірі, бо вона ґрунтується на Божому одкровенні.

   Можна зрозуміти, звідки походить наша здібність мислити, – запитайте в біолога, й він вам розповість, як  процес засвоєння кисню розпочався в перших наземних тварин. А ми їхні послідовники. Ми знаємо, чому підтримуємо своє життя за допомогою їжі, - ці енергетичні процеси чітко зрозумілі хімікові, фізикові, фізіологу, біологу. Ми знаємо, звідки  походить усе в нашому тілесному житті, але не знаємо тільки, звідки з’явилося наше духовне «я», творче, мисляче,  вибираюче між добром і злом, змінююче зовнішній вигляд планети.

  Святе Письмо відкриває нам і цю таємницю. Воно говорить про те, що  людина в її духовності створена за образом і подобою Самого Творця; ось де розгадка, ось чому ми  іноприродні. Ось чому людина, яка дихає,  їсть п’є, розмножується, подібно будь-якій  іншій істоті, духовно відрізняється, якісно відрізняється від усієї природи. Вона відображає в собі весь створений Богом Всесвіт: царство мінералів,  елементи таблиці Менделєєва, царство рослин. Адже кожна клітина нашого тіла в точності повторює модель клітини будь-якої рослини, будь-якої тварини – але дух наш є гостем у цьому світі, й не просто гостем, бо перед ним  стоїть визначене завдання  вдосконалення.

   Історія духу має  свої живильні хмари: потоки душ, які піднялися вверх (не в плані простору, а в плані іншого виміру), створюють безсмертну скарбницю людських душ. Ми називаємо це вищим виміром життя. Інші називають  потустороннім,  посмертним буттям, в якому також розвиток, в якому також рух, в якому також життя, але життя інше.

   Але християнство говорить про дещо більше. Воно говорить про життя  майбутнього віку – не просто про природне безсмертя кожного людського «я» в іншому вимірі, а про новий етап космічної еволюції. Слово «вік» (з грецької «еон») означає величезний простір у часі,  який майже виходить за межі історії. Майбутній еон, життя майбутнього еону – це вже погляд у віддалене  вселенське майбутнє, це той погляд, який  проникає за завісу того, що може сьогодні уявити  обмежена людська свідомість, це не просто природне безсмертя душі, вірніше, духу. Мова  йде завжди  про дух, адже душа – це психіка, яка є в тварин і по-своєму в рослин, це реакція організму на навколишнє середовище; а дух – це те, що творить, те, що є неповторним,  особистісним,  володіючим свободою. Всі релігії й філософії так чи інакше говорять про  безсмертя духу, й християнство не відкриває нам цю природну істину. «Чекаю воскресіння мертвих і життя майбутнього віку» – ця надія й ця віра народилися не на пустому місці, а народилися вони  у таїнствах Пасхи Нового Завіту, коли Ісус Христос переміг смерть.

    Ми ведемо мову про  людей, які залишили нам безсмертні твори мистецтва, літератури,  науки, культури, але вони безсмертні по-своєму. Вони залишаються. Але залишаються тимчасово, тому що нема вічної пам’яті  в людства. Вічним залишається життя, гинуть окремі організми, але для людини, для її ноосфери, себто, для сфери духу, важлива кожна людина,  важлива кожна особистість.

    І коли Ісус Христос з’явився учням, – це не була пам’ять про Нього. Пам’ять  була про пророка Ісайю, про великих учителів людства, про великих філософів. А Христос зовсім не жив у їхній пам’яті – Він з’явився їм живим. Ось що було важливим. Безсмертя в легендах мав і Мойсей, але ніхто не говорив, що він явився живим; безсмертним у пам’яті своїх учнів був і Сократ, але ніхто не говорив, що він являвся живим; на самкінець,  безсмертні в пам’яті  християнські святі, й  багатьом вони з’являлися вві сні, мали з ними внутрішній контакт, але все-таки ми знаємо, що вони  померли, й гробниці їхні про це свідчать, і мощі.

   Христос не  ожив, Він змінився. Тому апостол Павло  говорить, що й ми всі змінимося. Це трансформація, мутація, новий ступінь еволюції. Всі душі, які коли-небудь були створені в світі, – ми всі перемінимося. Й тоді нам знову буде повернене тілесне буття. Апостол Павло говорить про тіло духовне: деяке інше тіло, яке підлягає іншим законам, тіло, яке підкоряється духові, тому не знає ні старіння, ні хвороб.

    Досвід учнів, які бачили Воскреслого, був особливим. Це не було неясним видінням, бо Він прийшов до них, сів за стіл, показав їм Свої рани, й  їв з ними. Але ніхто не думав, що Він, можливо, ожив, або реанімувався, – тому що зовнішній вигляд Його змінився, вони не одразу Його впізнали. Він не ввійшов до них почерез двері, бо вони були на замку, для Нього не існувало тих перепон, які існували для  Нього раніше, коли Він мав попереднє тіло. Й Він сказав: «Дана  Мені усяка влада на небі й на Землі». Він став іншим. Апостол Павло, продовжуючи цю думку, навчає нас, що Христос у цій місії  став Первенцем, - Першим, Який після воскресіння отримав нове життя. Він першим зі всього людства  отримав тіло духовне, першим ввійшов у вічність у духовно-душевно-тілесній єдності особистості.

    Ісус Христос проповідував нам Царство Небесне. Не що-небудь інше. Звістка Його полягала в проповіді Царства, бо «не царствує Бог у цьому світі, бо князь світу цього – сатана». Так сказав Господь, і ми самі чудово це знаємо: у світі діють сліпі  сили природи й суспільства на знищення, злі пристрасті розпаду, ненависті. Бог не царствує, й світ цей – поле бою, в якому  беруть участь добро й зло, й стихії, й вільна воля людини.

    Що ж таке Царство Небесне? Це такий стан буття, в якому зацарювала  повнота життя й гармонія, зацарював помисел Бога, безкінечно прекрасний замисел Творця. Недарма в Своїх притчах Ісус розповідає, що воно приходить непомітно. Так, воно давно ввійшло у світ,  потихеньку проникаючи в нього: в гармонії частин природи, в її красі воно вже присутнє. У дусі людському воно вже присутнє, в любові  людській воно присутнє,  в творчості людській присутнє, в милосерді людському  присутнє. Царство Боже – це не просто футурологія, не просто слова про майбутнє. Воно вже тут.

     Ось чому Ісус говорить, що Царство Боже в нас, посеред нас. Воно вростає в цей світ. Там, де царює досконалість, міць краси й любові, там Царство Боже все голосніше й голосніше робить заяву про себе. Це не очевидність, якої можливо торкнутися руками, це потрібно вловити інтуїтивно, осягнути серцем, це те, що відкриває нам Христос. Він говорив нам: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне». Принесіть Йому устремління змінити своє життя тому, що до вас,  до вашої душі, до вашого життя  наблизилося це Царство, й воно подасть вам силу духу, силу протистояння, силу причасності вічності в цьому швидкоплинному житті. «Переможцеві дам вкушати небесної манни, - говорить Христос, –  небесний хліб», і кожний, хто хоч трішечки  досяг  цього Царства зусиллями спрямованої любові до Нього, – той переможець на своєму місці. На своєму місці в житті й він отримає небесний хліб життя.

   І тому Царство Боже є нашою найбільшою надією, сенсом, метою. І ми розуміємо, чому втілений Бог, Який прийшов  на Землю, сказав: «Шукайте перше всього Царства Небесного й правди його, й все вам додасться».

  
04.05.2020

Моральні традиції політеїстичних релігій.

Індуїзм – релігія, яка виникла в північній Індії близько 4 тисяч років тому, була заснована на вченні Вед, які записані понад 5 тисяч років тому, а до того передавались в усній традиції, брахманізмі та процесі асиміляції народних вірувань. Характерне уявлення про універсальність і загальність верховного божества цієї релігії додержується 850 млн. чоловік у світі. Однак, зауважмо, що нинішній індуїзм – це скоріше своєрідна конфедерація сект, аніж цілісна релігія з упорядкованим набором доктрин, творів, обрядів і осередків культу, в яких відсутній будь-який «учительський уряд», що пояснює віровчення. Індуїстом можна лише народитися, в індуїзм неможливо навернутися, принаймні, індивідуально. Індуси називають свою релігію sanatanadharma («одвічний закон»), який для віруючого індуса не підлягає впливові часу.

Індуїзм виокремлює в суспільстві чотири соціальні групи (варни):

1.   брахманів – учителів і духовних наставників,

2.  кшатріїв – адміністраторів і воїнів,

3.  вайш’їв – фермерів і торговців,

4.  шудр – робітників і ремісників.

Індуїзм – це європейський термін, утворений на позначення спільноти близьких собі релігій, що склалися в індійському культурному середовищі близько XV ст. до Р.Х., що до деякої міри продовжили ведизм і брахманізм. На відміну від буддизму й джайнізму суспільну базу  індуїзму складала, головною мірою, осіла землеробська громадськість, пов'язана з кастовим ладом. Це означало втручання релігійної доктрини в сфери суспільно-економічних взаємин і вело до ритуалізації більшості проявів життя. Формування індуїзму було пов'язане з первісними віруваннями народів Індії: анімізмом, шаманістичними практиками, культами плідності й культом Богині-матері. Ортодоксальні напрями індуїзму визнають за основу науку про моральний порядок світу й кастовий обов'язок, про відплату за вчинки й коло перевтілень; визволення людини з кола життя здійснюється багатьма проявами: веде до нього відповідний вчинок, пізнання або благодать, здобута завдяки любові до Бога. У престижних формах культу функції релігійних провідників виконують брахмани, які послуговуються санскритом як культовою мовою; якнайвищим авторитетом є Веди й нормативні тексти. У індуїзмі переважає пантеїзм, хоча в ньому співіснують концепції з характером теїзму, а також монотеїзму.

Індуїзм є однієюю з найбільш великих релігій за числом послідовників релігій світу| (близько 95% всіх індуїстів проживають в Індії). Основа індуїзму – вчення про перевтілення душ (сансара), що відбувається відповідно до закону подяки (карма) за добродійну, або погану поведінку, яка визначається вшануванням верховних богів (Вішну або Шіви), або їхніх втілень, і дотриманням кастових побутових правил. Культові обряди здійснюються в храмах, у місцевих чи домашніх вівтарях, у священних місцях. Вшановуються священні тварини (корова, змія), ріки (Ганг), рослини (лотос) та ін. Для індуїзму характерне уявлення про універсальність і загальність верховного божества, що особливо виявилося у вченні бхакті. Сучасний індуїзм існує у вигляді 2 течій: вішнуїзму та шіваїзму. У індуїзмі Бог  абстрактний і безособовий, Він неначе розплився й все­лився в частинки,  в інших «богів» і в безліч речей. У ньому немає загальновизна­них догматів, канонів, доктрин, правових норм, централізованої церковної структури, одного культу.

Індуїсти вшановують головних богів Тримурті: Брахма (творець світу), Шіва (бог, що знищує світ), Вішну (бог, що утримує й охороняє світ), а, окрім них Рама, Крішна. Cлово «Брахма» означає все, що добре, особливо, правду. У загальному, в індуїзмі приймається існування 33 богів, хоча, фактично, їх налічується аж 3399 імен. Ці боги є активними істотами, сповненими пристрастей, які завдяки молитвам і жертвоприношенням стають приятелями людей. Тоді як усім іншим богам, практично, відведена  роль напівбогів.

З індуїзму 3000 років тому повстала кастова релігія брахманізм. Кастовий характер індуїзму визначає 70 млн. недоторканих, яким забороняється користуватися загальними колодязями, ходити  правою стороною вулиці, відвідувати храми. Для цих двох релігій є найважливішим вчення про реінкарнацію (перевтілення душ). У індуїзмі діє закон карми, який означає, що всі вчинки індивіда, добрі чи злі, мають і відповідні наслідки в його житті. За добрий вчинок для людини є нагорода, а за злий – кара, але, як правило, не в цьому житті, а в майбутньому перевтіленні. У індуїзмі діє концепція круговороту життя – сансара. Індуїстське вчення називається Веди. Вчителів індуїзму називають брахмани. Ведична література ділиться на 4 групи: Самхіти, Брахмани, Араньяки, Упанішади. Філософську основу індуїзму складають 6 систем: санкхья, йога, вайшешіка, ньяя, міманса, веданта. Індуїсти вшановують священних тварин, зокрема, корову, м’ясо якої заборонено вживати в їжу. У індуїзмі узаконена кремація (спалювання тіл покійників). Відомим представником індуїзму, борцем за народні й політичні права Індії був Махатма Ганді, який, практично, жив як християнин. На пропозицію християнських місіонерів прийняти хрищення, він відповів: «Якби християни так жили, як вони вчать, я б перший став християнином». Його слова є німим докором кожному християнину. Ганді заявляв, що індуїзм – це невтомне шукання правди. Практикою індуїзму є роздуми, які з допомогою йоги скеровані на звільнення людей від напруження та неспокою й з’єднання з Богом у Любові. Прихильників індуїзму є близько 705 мільйонів.

Брахманізм – це друга стадія (1-е тис. до Р.Х.) формування індійської релігії – індуїзму, що розвинулася в результаті пристосування до ведичної релігії індоарійських племен місцевих культів індійського автохтонного населення. Верховні боги – Брахма, Вішну й Шіва, велику роль грали анімістичні уявлення, культ предків. Складний ритуал, що здійснюється брахманами, строга обрядова регламентація життя, аскетичні подвиги розглядалися як засоби, які забезпечували,  згідно із законом карми, краще перевтілення душі (сансара) й кінцеве звільнення від ланцюга перероджень.

Таким чином, життя для цих індусів – надзвичайно серйозна справа, яка вважається й божественною справою. На землі, як вчать брахмани, потрібно не веселитися, а намагатися піднятись якомога вище до свого ідеалу. Вони, безсумнівно, одержали об'явлення про Нього, й недалекі від Правди, але, незважаючи на це, потрібно підкреслити важливі недомови в цій релігійній думці. Якщо в людині все божественне, якщо вся її свідомість походить від єдиної Душі Всесвіту, то чому існує гріх? Як людина в своєму житті може чинити опір, противитися Богові? Чим викликана необхідність переселення душ? Це протиріччя не може встояти у світлі християнської логіки. Усі зусилля каяття й всі пошуки зводяться в індуїзмі, за суттю, до знищення особистості, що, кінець кінцем, приводить до песимістичних настроїв. Згідно індуїзму, спасіння полягає у визволенні від індивідуалізації, особовості, в подоланні властивого особовому існуванню вирізнення себе від усякого іншого буття. Індуїзм шукає не цілого, а індивіда, який себе рятує й втікає зі світу, з колеса Маї. Ці мільйони людей не знають Правдивого Бога, який є Любов’ю й Особою. Але  такий шлях їх ще може довести до Христа.

Таким чином, індуїзм досить неоднорідна релігія. У ній загальноприйнятими є: доктрина про авторитет Вед; концепція реінкарнації (сансари) й карми; концепція визволення через поєднання з Абсолютом (Богом); класова й кастова система; важливість ролі духовного учителя (гуру) та індивідуальної практики внутрішнього вдосконалення (йоги); прийняття політеїзму за формою, а монотеїзму за змістом, себто концепція, що певний вибраний аспект божественного – божество-заступник (іштадевата), є лише аспектом єдиного Бога. Правда, не все це є правдою для кожного варіанту індуїзму. У індуїзмі люди дошукуються Божих таїнств та виявляють їх невичерпним багатсвом міфів і філософськими пошуками, що прагнуть знайти вивільнення з обмежень, існування в різних формах аскези, чи в глибоких роздумах.

Отож, індуїзм – це конфедерація релігій: монотеїстичних з політеїстичними й навіть атеїстичними; плюралістичних і дуалістичних з моністичними; релігій жертвоприношення з релігіями благочестя; релігій благодаті з релігіями екстатичної любові (бхакті); релігій аскетичних практик з релігіями еротичних і магічних практик; культів Бога з культами Богині (у розумінні Найвищої Істоти); народних культів дерев, рік, гір і явищ природи з культами абстрактного Абсолюту, філософів чи особового Бога, містиків. Конфедерація релігій – це концепція, згідно з якою до Бога веде багато доріг і кожна пристосована до певної групи людей. Уся будівля індуїзму тримається на концепції «вибраного аспекту божества».

Джайнізм (санскр. – «переможець») – релігійно-філософське вчення, яке виникло в Індії приблизно в VI столітті до Р. Х., поширене в сучасній Індії та Шрі-Ланці. У сучасному світі джайнізм – невелика за кількістю вірних, але дуже впливова в Індії, де їх нараховується приблизно 4,9 млн. Джайни - найзаможніша релігійна група Індії. Вони зберігають древню систему освіти, й їхня громада має найвищий відсоток грамотності серед інших релігійних груп у країні. Бібліотеки джайнів найстаріші в Індії.

Засновником джайнізму вважається проповідник Вардгамана (VI ст. до Р. Х.), званий Джиною (переможцем – традиційне звання буддійських та джайнських святих), а також Магавірою (санскр. महावीर, що можна перекласти як «дуже хоробрий» або «великий герой»), проте, кодифікація джайністського канону відбулася через шість століть. Уважається, що Вардгамана переміг карму сам і вказав шлях до її подолання, а, відтак, до спасіння, іншим людям. З іншого боку, самі джайни вважають, що джайнізм існував вічно, як вічно існує сам Всесвіт, а Магавіра був двадцять червертим у низці 24 просвітлених, тіртханкарів, які існують у кожному циклі переродження світу.

Основою джайнізму як дгармічної релігії є віра у низку перероджень (дхармачакра), можливість звільнення від сансари (мокша), суворий аскетизм, незмінна цінність життя в будь-якому його прояві та, як наслідок, нечинення шкоди живим істотам — ахімса. Джайнізм відкинув авторитет Вед, відкрив доступ у свою громаду представникам усіх варн. Новим у джайнізмі є принцип власних зусиль, власного праведного життя, власної аскези – ці умови в брахманізмі не були вирішальними й наближають джайнізм до буддизму. Але, на відміну від буддизму, джайнізм стверджує, що не всяке життя є злом і стражданням – таким є лише погане життя. Звідси нірвана в джайнізмі — це досягнення душею вічного блаженства, в якому джайни бачать сенс людського існування. З метою досягнення нірвани прихильники джайнізму зобов'язані вірити в своїх пророків і суворо дотримуватися їхніх приписів.

Сикхі́зм (від палі – сикх, «послідовник, учень») – релігія, заснована в Пенджабі, в північно-західній частині півострова Індостангуру (духовним вчителем) Нанаком (1469–1539). Нині сикх пантх (релігійна громада) налічує близько 22 млн. членів, з яких 83 % мешкає в Індії, 76 % індійских сикхів живуть у Пенджабі. 

Сикхізм поєднує ідеї індуїзму та ісламу. Сприймаються індуїстські концепції карми й перенародження, але відкидається кастова система. Сикхи вірять, що Бог є єдиною реальністю й що духовне визволення  досягається шляхом вгамування «его» через: сердечний піснеспів, повторення священного імені, медитацію та служіння.

Суттєвим є керівництво та провід ґуру. Центральною є концепція Халси, вибраної раси святих воїнів, як і, так звані,  п'ять К: канґа (гребінь), какч (короткі широкі штани), кирпан (меч), кара (сталевий браслет), кес (необрізане волосся й борода).

Сикхізм започаткував вчення Ґуру Нанака та його послідовників – десяти ґуру. Сутність сикхістського вчення в словах Нанака: «Усвідомлення правди вище понад будь-що інше. Але ще вище – правдиве життя». Сикхізм вірить у рівність усіх людей і відкидає дискримінацію за кастовими, релігійними чи гендерними ознаками. Сикхізм не надає значення аскетизму, як шляху до спасіння, а підкреслює важливість родинного життя.

Сикхізм – монотеїстична релігія. Бог сикхів, Вахіґуру не має форми, невидимий, перебуває поза часом. Священні тексти сикхів починаються цифрою 1, що символізує універсальність Бога. Бог всюдиприсутній і безмежний (ік онкар). Сикхи вірять, що до створення світу був лише Бог та його воля (хукам). За волею Бога був створений увесь Всесвіт.

Хоча розуміння Бога за межами людських можливостей, Нанак стверджує, що Він не зовсім схований від людини. Бог всюдиприсутній у всіх творіннях, і для духовно пробудженого він видимий будь-де. Нанак стверджував, що Бога потрібно бачити внутрішнім зором, або серцем: відданий Богу має медитувати з метою добитися просвітлення. Медитація, за думкою Нанака, дозовляє спілкування між Богом і людиною. Бог сикхів не має статі, хоча, при перекладі, може скластися уявлення про чоловічу стать. Нанак стверджував також, що Бог створив життя в багатьох світах.

Національні релігії Китаю: конфуціанство, даосизм. У специфічних умовах китайської дійсності в середині І тис. до Р. Х. формуються дві основні національні релігії - конфуціанство й даосизм. Після проникнення до Китаю буддизму усі три релігії стали називатися «сан-цзяо» (дослівно «три релігії»), які, поєднуючись, поглиблюючи й доповнюючи одна другу, упродовж усієї історії задовольняли духовні потреби китайського народу. Замкнутість і відособлення Китаю від сусідніх держав зумовили унікальність та неповторність цих релігійних систем, не зважаючи на наявність у них і таких елементів, які були запозичені від інших етносів.

Своєрідність китайської релігійності складає раціоналізм, етичний інтелектуалізм, зорієнтованість на суспільну практику та соціальну поведінку. Китайці не шукали спасіння в потойбічному житті. Вшановуючи давніх племінних богів і пророків, дотримуючись традиційної культової практики поклоніння предкам, китайці найбільше прагнули гідно поводитись у земному житті, не порушуючи загальноприйняті норми й правила етикету. Поклоняючись духам природних стихій, китайці особливо шанобливо ставились до духів пращурів, які постійно брали участь у житті кожної сім'ї й родини. Померлим родичам робили щоденні приношення, а на стінах домівок розміщували таблички з іменами померлих. Окрім вшановування предків, китайці приносили жертви численним божествам, поклонялись ідолам різноманітних духів, дотримуючись складної системи магічних і релігійних церемоній. У Давньому Китаї не було інституту жрецтва й храмів. Священницькі ритуали відправляв сам імператор та державні службовці.

Раціоналістичний характер китайського світогляду виявився в евгемеризації міфів, коли головних міфічних героїв трактували як реальних правителів, імператорів, чи чиновників. У давній міфології зображувались і культурні герої – винахідники найважливіших матеріальних засобів, предметів праці, які удосконалювали й покращували життя, сприяли цивілізаційному зростанню. Значну роль відігравали й давні анімістичні уявлення та численні тотемічні культи. Різноманітні духи, які наповнювали природу, набували зооантропоморфного вигляду. Найвідоміші міфи про хаос (Хунь-тунь), праматір Нюй-ва (у вигляді напівлюдини-напівзмії, чи дракона) та першопредка Пань-Гу, який розбив первинне світове яйце та відділив Небо від Землі. Особливо розвинутим у Давньому Китаї був культ Неба, яке, володіючи досконалістю та вічністю, карає винних і винагороджує добрих і справедливих. Існував також культ Землі, пов'язаний із землеробською діяльністю селян, їхньою турботою про долю врожаю.

Традиційна система китайських вірувань, кристалізуючись тисячоліттями, знайшла своє повне виявлення у вченні Конфуція, який на межі VІ - V ст. до Р.Х. став творцем цілісної релігійно-етичної концепції. Великий китайський мислитель Конфуцій (Кун-Фу-цзи або Кунг-Ксю – «Учитель Кун», 551-479 рр.) обґрунтував основні засади соціального порядку й моральної поведінки людини в державі й родині, які стали серцевиною нового віровчення.

Заслуга Конфуція полягала в тому, що він переглянув етичну й культурну спадщину минулого, впорядкував, узагальнив її й поєднав традиційні релігійні вірування з новими етичними вченнями. У його етичній концепції акцентується увага на земному житті, суспільній практиці й соціальних взаємовідносинах.

Виступивши з критикою своєї епохи, Конфуцій підносив значення культурних здобутків минулого й у них шукав шляхи вирішення суспільних проблем: впорядкування й збереження народних традицій, їхнє збагачення й доповнення новими на основі державних законів. Кодекс етичних норм , які вводились у суспільні взаємовідносини й у повсякденне життя родини, були покликані відродити колишню велич держави.

У конфуціанстві підносилось значення культу Неба, яке уособлювало верховне божество Шан-ді – прабатька людей. Небо – це частина природи й вища духовна сила, яку відображено в теорії «небесного веління», згідно якої все в житті людини й суспільства відбувається за велінням Неба. Людина обдарована Небом певними моральними якостями, й тому має жити в гармонії зі своєю природою, постійно узгоджуючи свої дії з вищим моральним законом (дао). Імператор, «син Неба», управляв Піднебесною країною (так називався Давній Китай) від імені великого Неба. З давніх часів він щороку здійснював жертвопринесення богу Неба Шан-ді на «небесному вівтарі» неподалік від Пекіна.

За конкретних умов китайської політичної системи конфуціанство висунуло концепцію соціальної етики, зорієнтованої на високу моральність індивіда, яка досягається в процесі навчання. Вищою метою життя стає прагнення постійного самовдосконалення й досягнення рівня досконалої (шляхетної) людини (цзюн-цзи). Цзюн-цзи – це ідеал, еталон високоморальної особи, до якого має прагнути кожен індивід. Він включає п'ять «шляхетних ознак», себто вищих доброчинностей: Жень (гуманність), І ( обов'язок), Лі (норми поведінки, ритуал), Чжи (знання), Сінь (вірність). Гуманність передбачала такі чесноти: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей тощо. Обов'язок - це моральна відповідальність, ті зобов'язання, які гуманна людина добровільно накладає на себе. Почуття обов'язку тримається на знаннях і вищих принципах, а не на розрахунку. Конфуцій вважав, що людська природа безвадна й кожен має мати свободу вибору. Ідеал цзюн-цзи, вищої, доброчесної поведінки, втілив у життя сам Конфуцій, показуючи приклад своїм учням.

Суспільство, згідно конфуціанства, поділяється на верхи й низи, себто на тих, хто думає й керує, й тих, хто покірно служить і виконує накази. У вченні «про виправлення імен» говориться, що кожен має виконувати своє призначення, себто хлібороб має бути хліборобом, чиновник – чиновником, раб – рабом. Конфуцій, наприклад, подав такі соціальні настанови: «Хай батько буде батьком, син - сином, цар - царем, чиновник - чиновником і т. п., хай все в цьому світі хаосу й мішанини стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права й обов'язки, робити те, що їм належиться». Кожна соціальна верства мусить дотримуватись визначених для неї норм поведінки (лі). Державними справами мають займатись мудреці, які є добре освічені, благородні, самовимогливі, законослухняні. Прості люди не можуть займатись великими державними справами. За думкою Конфуція, шляхетні люди можуть шляхом освіти удосконалювати свої чесноти, а просто людину може спонукати до піднесення моральності лише страх перед покаранням. Тому простолюдин більше прагне вигідно пристосуватись у житті, аніж щиро дбати про благо інших. Тільки «благородні мужі здатні підпорядкувати власні помисли й бажання інтересам усієї держави й узгоджувати свою діяльність з велінням Неба й думкою великих мудреців. Такий порядок є вічним і незмінним.

У основу суспільних взаємовідносин конфуціанство кладе принцип справедливості. Людина, яка прагне посісти вище місце в суспільстві, здійснити службову кар'єру, має враховувати: чи гідна вона того, чи володіє для цього достатніми якостями. Вона мусить постійно навчатись, удосконалювати свій характер, покращувати моральну поведінку. Це сприяло утвердженню в китайському суспільстві культу знань, освіти, вчених-чиновників, які добре обізнані із вченнями стародавніх мудреців, дотримуються кодексу честі. У народі завжди підтримувався культ мудрих, справедливих і чесних чиновників, які турбуються про державу й інтереси багатостраждального народу.

Вироблені конфуціанством норми й стереотипи поведінки визначаються поняттям «китайських церемоній», які на будь-який випадок, у будь-якій ситуації - завжди й в усьому диктували обов'язкові для всіх правила поведінки й етичні канони. Вся система виховання китайця від народження підпорядковувалась конфуціанським вимогам суворого дотримання церемоніалу.

Необхідною умовою суспільної гармонії Конфуцій вважав суворе підкорення старшим (чи то батьку, чи чиновнику, чи імператору). Старший є беззаперечним авторитетом для молодшого, а тому виконувати його волю - це звичайна вимога, яка є запорукою порядку, дисципліни. Відоме таке твердження Конфуція, що «держава - це велика сім'я, а сім'я - це мала держава». Сім'я, згідно вчення Конфуція, тримається на культі предків, як померлих, так і живих. Тут центральне місце займає вчення про Сяо - синівську пошану. Суть Сяо полягає в служінні батькам за правилами обов'язку Лі. Визначені норми поведінки містяться в спеціальному збірнику «24 приклади Сяо», який є практичним зразком для наслідування. Шанобливий син покірно служить батькові, навіть тоді, коли він не відзначається гідною поведінкою. Інтереси сім'ї завжди мусять підноситись над особистими бажаннями кожного окремого сім'янина. Сім'я, згідно конфуціанства, вважається серцевиною держави, служить запорукою її міцності. Принцип синівської пошани підноситься до рівня загальнодержавної моралі. Вислів Конфуція: «Я передаю, а не створюю» в контексті сімейного виховання означає, що людина в житті обов'язково продовжує розпочате раніше, себто, батько починає, а син продовжує, завершує започатковану батьком справу.

Після смерті Конфуція, його учні зібрали й записали висловлювання вчителя в книзі «Бесіди та судження» (Лунь юй). Пізніше були написані ще інші книги. Перетворення конфуціанства з філософського вчення на релігійний культ почалось ще до нашої ери, коли у ІІ ст. до Р.Х. на батьківщині Конфуція був збудований перший його храм, а у ІІІ ст. конфуціанство було перетворене на державну релігію та були запроваджені обов'язкові жертвопринесення на честь його засновника. Конфуціанство упродовж кількох тисячоліть було регулятором усіх сфер суспільного життя китайців, утвердившись як державна релігійно-філософська й правова система Китаю.

Даосизм (з кит. – «шлях», «принцип») виник майже водночас з конфуціанством (VІІ ст. до Р.Х.) й як цілісне релігійно-філософське вчення постав у ІV - Ш ст. до Р. Х. Родоначальником даосизму вважається легендарна особа Лао-цзи (кит. – «Стара дитина», або «Старий філософ»), який, згідно переказу, народився старим, так як мати носила його кілька десятків років. Науковці сумніваються в реальному існуванні цієї особи. Послідовником даного вчення був Чжуан-цзи. У ІІ - Ш ст. даосизм поділився на філософію дао (дао-цзя) й релігію (дао-цзяо). Першим засновником релігійного об'єднання даосів вважається Чжан Дао-лін (Чжан Фухань). У релігійному даосизмі набули розквіту алхімія, демонологія, лікувальна терапія, знахарство, що було тісно пов'язане з проповіддю довголіття й можливістю досягнення безсмертя.

Фундаментальним принципом цієї релігії є вчення про Дао як всезагальний закон, якому підкоряється людина, а також природа й суспільство. Дао - невидимий і всеоплюючий, невіддільний від природи, всього матеріального світу, яким він управляє. Саме Дао є основою порядку й світової гармонії й, якщо порушувати його закони, то виникає дисгармонія, хаос. Теоретична концепція даосизму викладена в книзі «Дао-де цзин» (книга про Дао і Де), творцем якої вважають Лао-цзи. Поняття Де трактується як еманація (прояв, втілення) Дао, через яке діє Дао. Якщо Дао все породжує, то Де - все вигодовує.

Дао не вважається божеством, а трактується як абсолютний і вічний шлях, загальний закон розвитку світу, себто близьке до поняття «божественного розуму». Вчення про Дао засвідчує спільність з індуїстським поняттям бога Брахмана. Дао є нествореним і  виступає першопричиною всього існуючого в природі, від якого усе походить, і від якого усе залежить Людина покликана зрозуміти його сутність і пізнати (можливість пізнання Дао дається тільки ним самим). Розкрити його сутність допомогли великі мислителі.

У основі практики релігійного даосизму лежить принцип наслідування дао, який іменують «у-вей» (недіяльність), тому що втручання людини в світову гармонію неприпустиме. Все аномальне в природі є результатом порушення її гармонії. Посуха, повені, стихійні лиха, так само й суспільні негаразди пов'язуються з тим, що люди й правителі забувають про дао.

Вища мета людського життя, згідно даосизму, полягає в тому, щоби, пізнавши дао й наслідуючи його, врешті-решт злитися з ним, що означало б подолання смерті. У цьому суть даоського вчення про безсмертя, яке є стрижневим у філософській концепції й з яким пов'язана ціла система анімістичних, магічних обрядів, які лежали в основі культової практики даосів. Багато елементів культу були тотожні з конфуціанством внаслідок тісної взаємодії з традиційними народними віруваннями. Широко використовувались фетиші, обряди ворожінь і заклинань, а також магія й міфологія. У середині ІІ ст. після Р. Х. Чжан Дао -Лін розробив свою систему релігійних обрядів, магічних і чаклунських засобів, що склало основу нової релігійної практики. Згодом утверджується організаційна церковна структура, з'являється інститут духівництва й чернецтва, будуються храми й запроваджуються богослужіння.

Даоські священнослужителі відзначались високим рівнем освіченості, здійснювали лікувальну практику, надавали психологічну допомогу, займались винайденням магічних формул, еліксирів молодості тощо. Це підносило їхній суспільний престиж і сприяло популяризації даоської релігії серед населення Китаю. Особливого поширення набув релігійний даосизм в епоху Тан (618-907рр.), коли став невід'ємною складовою «національного культу» – вірувань та обрядів широких народних мас. У народній свідомості підтримувалась пам'ять про імператора Цинь Ши-хуанді, який здійснив подорож на острови, де за свідченнями даоських магів можна було віднайти еліксир безсмертя. Але експедиція не мала успіху, так як через велику кількість акул не можливо було дістатись на острови. Подібні експедиції відряджали й наступні імператори, бажаючи віднайти чудодійні трави й магічні ліки. Саме ці пошуки даосів стимулювали справжній розквіт китайської алхімії, медицини, астрології, найвизначніші здобутки яких не втратили актуальності й у сучасній науковій і медичній практиці.

У даоському вченні, на противагу конфуціанству, відчутніше виявлене ірраціональне начало. Ідея пасивного споглядання та проповідь пустельництва сприяли заснуванню монастирів, де активно розроблялись системи духовного й фізичного вдосконалення, вироблялись методи лікування та можливих шляхів омолодження організму людини, досягнення довголіття та безсмертя.

Ідея безсмертя добре відображена й у даоській міфології, героями яких виступають безсмертні святі та маги, які творили земні чудеса, зцілюючи хворих і даруючи вічну молодість завдяки використанню таємних магічних формул і заклинань, цілющого зілля й напоїв. Один з популярних міфів розповідає про богиню західного Неба Сіван-му яка проживає в гірському палаці на краю світу, де немає життя. Персикові сади, якими вона володіє, плодоносять один раз на три тисячі років. Ці плоди дарують безсмертя. Сіван-му уособлює жіноче начало – Інь, а її чоловік – правитель Сходу Дун Ванчун – символізує чоловічий корінь – Ян. Сіван-му раз на рік збирає богів, щоби почастувати їх персиками безсмертя.

У даоському віровченні особливу цінність становить розуміння ідеї всезагальної єдності світу, яка опирається на вчення про взаємодію й взаємозалежність двох протилежних начал – Інь (жіноче,  уособлює пасивність, холод, темряву) й Ян (чоловіче, пов'язане з теплом, і активною енергією). Тут присутнє розуміння того, що все існує у вічній єдності й боротьбі протилежностей, що у Всесвіті все взаємопов'язане й діє згідно механізму причинно-наслідкових зв'язків.

Людина, як елемент живої природи, є об'єктом впливу вищих небесних сил. Як вважають даоси, на неї здійснюють вплив 33 тисячі духів. Тому завдання полягає в тому, щоби скерувати їхню силу на довголіття за допомогою усіх необхідних засобів - фетишів, магічних обрядів, а також через систему спеціального харчування, дихання, фізкультури. Здобутки даосів у цій галузі також не втратили цінності й сьогодні.

Оскільки, лише через доброчесність пролягає шлях до Дао, основою релігійного вчення даосизму є морально-етична доктрина. Дао є найвищим моральним законом і той, виконує закон Дао, є доброчесною людиною. Висока мораль є ознакою високої духовності. Шлях до безсмертя пролягає через знищення плотських бажань і піднесення духовних, божественних сил. У моральних вимогах даосів вказується на необхідність здійснення упродовж життя не менше 1200 доброчинних вчинків, причому навіть один аморальний проступок зводить усі зусилля нанівець. Тому досягнення кінцевої, вищої мети - злиття дематеріалізованого тіла з Дао - здатні досягнути одиниці. Акт досягнення безсмертя є невидимим і таємничим, бо наступає він після смерті, чого зафіксувати чуттєво неможливо.

Поряд із цими двома національними релігіями, у Китаї знайшов поширення і буддизм, який набув істинно китайських ознак і став своєрідним феноменом китайської релігійності.

Першим відомим проповідником буддизму в Китаї називають Дао-аня (312-385 рр.), який заснував монастир у Саньяні. Він здійснив перші переклади текстів Трипітаки (священної книги буддистів). Він сповіщав про майбутній прихід Будди - Майтрейї, з яким багато поколінь китайських буддистів пов'язували свою віру у встановлення справедливості (аналогічно до християн, які очікують друге пришестя Ісуса Христа). Другим провідником буддизму був Хуей-юань (334-417 рр.) - засновник монастиря Дунліньси в провінції Цзянсі, де згуртувались видатні на той час вчені. Ними був утверджений культ Будди Заходу - Амітаби, на якого також покладались надії на кращі зміни.

У Китаї буддизм розвивався як різновид даосизму. Серед простого люду найбільше вшановувалась бодхісатва Авалокітешвара - заступник знедолених і покровитель бідних, бога милосердя, який опікувався дітьми, жінками-матерями й всіма тими, хто потребував захисту.

    До ранніх релігійних систем належать теж зороастризм  (парсизм) у древньому Ірані (VІІ-VІ ст. до Р.Х.). Ця релігія явлвляє собою маздеїзм, реформований пророком Заратустрою. Його основна ідея – залежність світового порядку від боротьби добра й зла, світла й темряви, життя й смерті. Головне місце в культі відводиться вшануванню вогню. Основною книгою зороастризму є Авеста. Верховним богом у цій релігії є Агура-Мазда, а, окрім нього, Мітра – сонце й Анахіта – Ардвісура – богиня родючості. Етика зороастризму має у своїй основі тріаду: добра думка, добре слово й добра справа. Прихильники цієї релігії мусять все життя збирати й накопичувати елементи цієї тріади. Найбільшим злом зороастризм вважає смерть, яка походить від бога Ангро-Майн’ю. Суд здійснює бог Мітра. Після смерті душа людини попадає або в рай, або в пекло, в залежності чи робила добро, чи зло. Моральна концепція зороастризму радить послідовникам Агура-Мазди не бути пасивними й бездіяльними. Характер цієї моралі досить абстрактний.  Зороастризм у VІІ – VІІІ ст. був відтіснений ісламом.

Буддизм – це одна з великих релігій світу, яка розвинулася з етично-сотеріологічної системи, створеної через Будду, який жив приблизно з 563 до 483 року до Р.Х.   Доктрина Будди поширилася на весь півострів, а впродовж наступних століть охопила простори Азії, де зберігається до нинішних часів. Ідеї буддистів виросли з місцевих понять і вірувань, притаманним індійським релігіям. Первинний буддизм, який походив безпосередньо від Будди, важкий до відтворення з причини вісутності писань самого творця (науку переписували учні), в пізніший період під впливом неоднорідності вірувань, його приймали  народи, які проживали в Індокитаю, які прийняли його наступні переродження. Багаторазово скликані синоди на початку н.е. не запобігли  поділу буддизму на два основні напрями: хінаяну та махаяну, а згодом третього напряму, так званої, мантраяни близько V ст.; хоча головний сенс науки залишився незмінний у всіх напрямах до нинішніх часів. Релігійний канон, описаний через членів напряму хінаяна в мові палі в І ст. після Р.Х. зберігся в Шрі Ланці, а його частина в санскриті в Індії. Первинний буддизм є нетеїстичною системою,  яка визнає ідею самовідкуплення людини. Центром  буддизму є проблема терпіння, описана в так званих 4 благородних правдах; метою життя є визволення з терпіння (коло перевтілень) і досягнення цілковитого спокою, який полягає у згасанні всіляких бажань у нірвані. Наступні перевтілення змінюються під впливом дхарм, або правил поведінки, які підлягають праву причинності, які вимірюються відплатою за добрі й погані вчинки, а етична вартість вчинків карми впливає на вид наступного перевтілення. Духовне самовдосконаленя сприяє тому, щоби добитися все досконалішого бутття, яке найлегше осягнути в ізоляції від світу, або в межах монашої спільноти.

Буддизм є найдавнішою зі світових релігій. Виник в Індії у середині І тис. до Р.Х. Поширив це вчення індійський принц Сіддхартха Гаутама (Сак’ямуні), який у 27 років покинув дружину, дитину, умертвлював себе і 7 років роздумував, прийнявши ім’я Будда. Будда означає на санскриті «освітлений вищим знанням». Суттю буддизму є вчення про чотири «святі істини»: «жити – значить страждати», «причина страждань – бажання», «для звільнення від страждань необхідно позбавитися бажань», «шлях позбавлення від бажань – дотримуватися вчення Будди», яке може привести віруючого до головної мети його буття – нірвани (зникнення, заспокоєння й згасання). Нірвана – це вічний, несвідомий спочинок, вільний від болю й бажань, або звільнення від смертної оболонки. Буддизм зводить в абсолют твердження, за яким головна риса чуттєвого буття в усіх його формах робить страждання суттю буття. Власне життя, існування в будь-якій  формі й завжди є обов'язково стражданням та злом. Цим буддизм відрізняється від інших релігій, які існують до й після  нього. Канонічною книгою буддизму вважається Трипітака.

Моральні заповіді буддизму носять характер заборон: 1) не вбивати жодну живу істоту; 2) не брати чужої власності; 3) не торкатися чужої дружини, 4) не говорити неправду, 5)не пити вина. Моральними якостями буддистів є смиренність, лагідність, любов до всього живого, терплячість, співчуття, готовність до взаємодопомоги.

Буддизм як релігійна філософія розвиває гуманістичну концепцію особи та обстоює її цінність. Він пропагує вісім досконалостей: відключення від зовнішніх подразників; відключення від внутрішніх подразників; цілковите припинення розумово-емоційної діяльності; екстатичний стан цілковитої відчуженості; подолання відчуття простору й часу; усвідомлення хибності «Я» й вихід за його межі; усвідомлення марноти всього сущого; подолання антиномії «свідоме – несвідоме». 

Буддизм вчить робити добрі та вмілі вчинки, уникати злих та невмілих вчинків, а також очищувати та розвивати розум. Мета цих практик – покласти край стражданням та досягти вгасання (Нірвана) жадоби, злості та омани, й тим самим досягти Пробудження (Бодхі).

Буддійська етика побудована на засадах незавдання шкоди та поміркованості. Виховання при цьому спрямоване на розвиток моральності (сіла), зосередженості (самадхі) та мудрості (пання). За допомогою медитації буддисти пізнають механізми роботи розуму та причинно-наслідкові зв'язки між тілесними та психічними процесами.

Хоча буддизм не заперечує існування божественних істот (вони згадуються в буддистських текстах), він не приписує їм повноважень творіння, спасіння або суду. Вважається, що вони, як і люди, мають певний вплив на події в світі. Деякі буддійські школи звертаються до них за допомогою ритуалів.

Існує кілька десятків течій буддизму, які можна загалом згрупувати в три типи: Нікая, Махаяна та Ваджраяна. Кожна з гілок буддизму вважає, що вона представляє справжнє вчення Будди; разом з тим у деяких школах вважається, що гнучкий характер буддизму дозволяє йому змінювати формулювання, термінологію та підходи згідно з сучасними обставинами.

Зі шкіл Нікая до наших часів збереглася лише школа Тхеравада, що означає «Вчення Старійшин». Вона будує вчення та практику виключно на Палійському каноні. Він вважається найстарішим з існуючих буддійських канонів, його тексти сприймаються як автентичні в усіх гілках буддизму. Практика Тхеравади спирається на розвиток «ґрунтовної уваги», яка призводить до розвитку вмілих якостей. Буддизм Нікая, й, у тому числі, Тхераваду, іноді називають Хінаяною («Ницою колісницею»), хоча це взагалі вважається неввічливим. Тхераваду сьогодні сповідують у Шрі Ланці, М'янмі, Лаосі, Таїланді, частково у В'єтнамі та Малайзії; загалом у світі її визнають близько 124 мільйонів людей. В Україні є окремі послідовники Тхеравади, які проводяться семінари з Віпассани.

У Махаяні («Великій колісниці») підкреслюється співчуття до всіх та самовідданий ідеал Бодхісаттви. У доповнення до текстів шкіл Нікая, школи Махаяни визнають загалом, або частково, ряд текстів, записаних близько першого століття нашої ери. Ці пізніші тексти написані на санскриті та присвячені досягненню стану Будди через слідування шляхом Бодхісаттвиупродовж незліченних віків. У зв'язку з такими величезними відрізками часу, в деяких школах Махаяни приймається ідея досягнення переродження в «Чистій землі», що не є саме  собою Пробудженням, але, як середовище, максимально сприяє досягненню Пробудження. Буддизм Махаяни сповідують сьогодні в Китаї, Японії, Кореї та більшій частині В'єтнаму; загалом у світі його визнають близько 185 мільйонів людей. В Україні Махаяна представлена послідовниками Дзен і японською школою Нітірен-сю.

Ваджраяна («Діамантова колісниця») поділяє багато з основних концепцій Махаяни, але, разом з тим, використовує велику кількість технік, призначених для вдосконалення буддійської практики. Одна з складових Ваджраяни – використання психофізичної енергії як засобу досягнення глибоких станів зосередження та усвідомлення. Ці глибокі стани, в свою чергу, використовуються як шлях до стану Будди. Стверджується, що за допомогою цих технік можна досягти стану Будди всього за три роки. У доповнення до текстів Тхеравади та Махаяни, буддисти Ваджраяни визнають велику кількість текстів, у тому числі буддійські Тантри. Ваджраяну сьогодні сповідують, в основному, в Тібеті, Непалі, Бутані, Монголії, Калмикії, північній Індії, частково в Китаї та Японії; загалом у світі це близько 20 мільйонів людей. Найвідомішим духовним лідером Ваджраяни є Далай-лама. В Україні Ваджраяна представлена двома школами Карми Каг'ю (Оле Нідала та Чог'яма Трунгпи), громадами Нінгма та Дзогчен.

Шляхетні верстви китайського суспільства захоплювались філософським вченням буддизму й вдавались до інтелектуальних пошуків. У цьому високовченому середовищі сформувалась одна із найпоширеніших течій - чань-буддизм (японська назва - дзен-буддизм). Вона й нині популярна серед інтелектуальних кіл, творчих людей, особливо, студентської молоді в країнах Західної Європи й Америки. Ця течія заснована на медитації («дзен» означає «зосередження», «медитація») У буддистів метою медитації є досягнення стану трансу, під час якого можливе просвітлення й пізнання вищих істин, яке відбувається шляхом сильного зосередження й максимальної концентрації думки (подібно до того, що сталось з Буддою Шакьямуні). На противагу традиційному буддизму, чань-буддизм не заперечував цінності земного життя. Навпаки, прагнув до пошуку гармонії зі світом і природою, шукав радість у земному бутті й праці. Буддизм у Китаї знайшов велике число прихильників, стимулював будівництво численних храмів, пагод, монастирів. Великі монастирські комплекси ставали провідними культурними центрами, де функціонували готелі, бібліотеки, університети. Тому він справив значний вплив на китайську культуру, передусім, архітектуру, мистецтво, літературу. Високі багатоярусні пагоди, які символізували буддійські небеса, належать до цінних пам'яток національної архітектури Китаю.

У процесі історичної еволюції відбулось зближення й переплетення різних релігійних систем, яке склало основу, так званого, релігійного синкретизму, коли поєднались в одне ціле елементи різних віросповідань – даосизму, буддизму й конфуціанства. Наприклад, у сільських храмах одночасно знаходяться статуї Конфуція, Лао-цзи й Будди. Міжконфесійна толерантність китайців сприяє вільному функціонуванню кожної релігії, що засвідчує справжню китайську мудрість.

Синтоїзм – японська національна релігія.

Синтоїзм («синто» з японської означає «шлях богів») – це традиційна народна релігія Японії, яка розвинулась на основі первісних родоплемінних вірувань. На противагу конфуціанству й даосизму, синтоїзм не відзначається особливою глибиною філософської доктрини. Синтоїсти поклоняються духам природних стихій, які оживляють природу й втілюються в різні предмети й явища - в тварин, рослин, камінь і, навіть, людину. У синтоїзмі збірною назвою усіх божественних сил виступає поняття Камі, яке включає усе, що існує в природі. Камі є аналогом божественного розуму, який живить Всесвіт і панує над світом. Це суто пантеїстичний принцип, який розмиває межі між Творцем і творінням. Камі - це й верховні боги, покровителі світів і стихій, а також локальні божества, які уособлювали навіть окремі природні об'єкти – струмок, дерево, квітку тощо. Камі символізують і душі предків, через яких вшановувався культ предків. Визначальним у синтоїзмі є культ природи й предків. Тому вища мета синтоїста - це злиття з космосом і поклоніння предкам. У ранньому синтоїзмі існував культ мертвих пращурів-духів на чолі з верховним духом удзі-гамі, який символізував єдність членів роду. Померлих родичів відправляли в загробний світ у супроводі близьких людей і всіх необхідних речей, які виготовляли із глини. У синтоїстів відсутнє уявлення про потойбічне життя, а тому вони значно більше турбуються про те, щоби їхній дух після смерті належним чином вшановували їхні живі родичі саме в земному світі. Система синтоїстського культу характеризується певною незавершеністю через відсутність формального, канонічного підґрунтя віровчення, стрункої теологічної теорії. Традиційні звичаї та обряди стали об'єднуючим чинником японської нації. Яскраво виражений етноцентризм надав синтоїзму суто японського виразу. Як прийнято говорити, «щоб стати синтоїстом, треба бути японцем» .

Ідея спасіння в синтоїзмі пов'язується з таким станом, за якого людина стає недосяжною для злих духів і нещасть цього світу. Спасіння досягається шляхом ретельного виконання обрядів та ритуалів з вшанування духів (Камі) й померлих предків, а також через дотримання численних табу, які регулюють індивідуальну й соціальну поведінку японця. Ці табу становлять невід'ємний елемент життя більшості японців, бо забезпечують можливість досягнення вічного спокою й безсмертя та дозволяють з'єднатися з духами пращурів у безмежній і безтілесній субстанції Камі. Велике місце в обрядовості синто відіграють очисні ритуали. Чистота й охайність у побуті, символічні обряди обмивання рук, тіла сприяють відлякуванню злих духів. Обряди обмивання передують усім релігійним церемоніям, храмовим богослужінням. Релігійні обряди мають традиційний і яскраво виражений місцевий колорит.

З проникненням в Японію буддизму, синтоїстський культ сильно змінюється. Для відправлення обрядів, здійснення жертвопринесень будуються храми. На зміну шаманам утверджується інститут жрецтва-каннусі – «господарі Камі», влада яких передавалась по спадковості.

Буддистська релігія, яка здобула домінуючий вплив з 800 до 1700 рр., не ліквідувала культу традиційних японських богів, а ототожнила їх з численними буддами та бодхісатвами. Цю форму синто-буддійського синкретизму називають Рьову («двоїстий»). Щоправда, в умовах нового політичного режиму після буржуазної революції 1867-1868 рр. було відроджено синто й у 1882 році імператором Мейозі було офіційно визнано синто як державну релігію. Національна політика у сфері релігії була спрямована на розмежування двох релігій і надання домінуючого статусу саме синто як ідеологічному підґрунтю японського націоналізму. В умовах монархічного режиму популяризувались стародавні синтоїстські міфи, підносились культи верховних богів, передусім, богині Аматерасу. Після 1946 року державний статус синто занепадає, хоча національно-патріотичні ідеї, оперті на традиційні принципи цієї японської релігії, не зникли, а й сьогодні живуть у свідомості народу. У повсякденному житті японців під час родинних свят, різних життєво важливих подій вшановуються Камі й культи предків. Центром сучасного синттоїзму є храм Ясукуні в Токіо. Поряд із синтоїстськими звичаями глибоко проникли в японський спосіб життя й буддистські етичні норми. Одночасно співіснують і взаємно поєднуються елементи двох релігій й у культовій сфері.

   –    Які релігії є політеїстичними?

–        Що таке індуїзм?

–        Які стародавні релігії Китаю?

–        Які моральні засади буддизму?

–        У чому моральна суть синтоїзму?

06.05.2020 

                                                  Неорелігії та атеїзм.

Причини появи неорелігій.

Палітра нетрадиційної релігійності в сучасній Україні дуже розмаїта. Нетрадиційні вірування особливо активно поширювались на теренах України в роки «горбачовської перебудови» й у перші роки незалежності, себто, з відродженням ролі релігії та Церкви в суспільному й громадському житті нації. При цьому православна церква, а також інші традиційні церкви, сприймалися певною частиною людності, зокрема молоддю, як носії офіціозу й завуальоване представництво державної влади. Певному успіху нетрадиційних релігій в Україні сприяли також їхні новизна, оригінальність вірувань, екзотичність обрядів і молитовних відправ.

I. Неохристиянські рухи на загальнохристиянській основі.
До них належать запозичені з-за кордону різноманітні міжнародні християнські місії, секти, новітні церкви (Міжнародна християнська місія, Християнська місія «Еммануїл», Армія спасіння, Лівобережна церква Христа, Церква Христа святих останніх днів (мормони), Християнська церква «Калварі Чапел», Євангельська церква США, Біблійна баптистська церква, Церква скелі, Церква «Філадельфія», Вогняний кущ, Месіанська релігійна община «Дім Бога Всемогутнього», Київський християнський центр «Нове життя», Християнська церква «Хвала і поклоніння» тощо). Цей напрям репрезентують відроджені християнські об'єднання українського походження, зокрема Спілка християнської міжконфесійної
згоди «Логос» і Собор євангельських церков. До цієї групи так само можна приєднати таке проросійське неохристиянське утворення, як Церква Воскресаючої Богородиці (Богородична церква), або Церква Матері Божої Перетворюваної.
II. Релігії орієнталістського напряму. Вони переважно репрезентовані неоіндуїзмом («Товариство Свідомості Кришни», Місія «Світло душі», Товариство Шрі Ауробіндо, Товариство ведичної культури, Міжнародне товариство «Всесвітня чиста релігія»
(Сахаджа-йога), Київський центр Шрі Чін-Моя, прихильники Саї Баби тощо) й течіями буддистського толку (дзен-буддизм, тибетський буддизм, власне буддизм, ламаїзм).
III. Езотеричні об'єднання (Реріхівське товариство, Асоціація «Живої етики», послідовники Олени Блаватської, Данила Андреева, Олеся Бердника).
IV. Неоязичництво (РУНвіра, рідновіра, Великий вогонь).
V. Синтетичні неорелігії (Віра бахаї, Велике Біле братство, Церква об'єднання Муна).
VI. Сайєнтологічні рухи (Діанетика-фонд Хаббарда, АСТІКА, «Вогнена квітка» В. Калінаускаса, система Порфирія Іванова, різні
психотехніки), які умовно можна віднести до релігійних течій.
Зазначена класифікація неорелігій в Україні умовна. Проте вона покликана полегшити орієнтацію в океані нетрадиційних рухів і сект. Більшість з них перебувають лише в зародку (група неорухів китайського й японського походження), однак більшість уже відома в Україні своєю діяльністю.

З'явившись в Україні як частина світового релігійного процесу, нетрадиційні вірування успадкували ті риси, які характеризують неорухи взагалі й у будь-якій країні.
Найсуттєвішим для неорелігій є те, що вони не обмежені рамками однієї релігії й, певною мірою, спрямовані на міжрелігійний синтез. Підвищена здатність до універсалізму й синкретизму – головної особливості більшості сучасних релігійних рухів. Ці релігії в головній тенденції нагадують двохтисячолітньої давності християнство, яке ввібрало в себе здобутки сучасної йому епохи, акумулювавши їх і витворивши універсальну систему ідей, цінностей, принципів світорозуміння та світоставлення.
За своїми організаційними принципами неорелігії є дуже відкритими, оскільки об'єднують людей на основі добровільності, незалежно від їхніх віку, раси, національності, статі, віросповідання, соціального стану, професії, чи роду занять, політичних переконань, освіти тощо.

Окрім загальних характеристик, наявним в Україні релігійним неорухам притаманні й певні специфічні ознаки. Останнє визначається, передусім, умовами, в яких функціонує неомістицизм, і, водночас, особливостями суб'єкта, який сприймає віровчення будь-якого напряму. Якщо в Європі та Америці неорелігії з'явилися за умов послаблення традиційної релігійності й тому стали наслідком занепаду авторитету традиційних церков і сект, то в нас поява неомістицизму збіглася з періодом релігійного відродження, а тому може розглядатися й як наслідок кризи традиційних релігій, водночас як прояв піднесення та плюралізації релігійного життя.

Порівнюючи темпи поширення неорелігій в Україні та інших країнах, слід зазначити відносну стриманість цього процесу. Це пояснюється тим, що після періоду тривалої, так званої, безрелігійності з «дозволом» відкрито вірити в Бога, більшість людей звернулася до звичних релігій – християнства, юдаїзму, ісламу. Окрім того, для країн Заходу неокульти були мовно адаптованими, що певною мірою визначило вибуховість їх для релігійного життя.
В Україні ж, навпаки, мовний чинник відіграв гальмівну роль. Оскільки неомістична література тривалий час існувала лише в англійському варіанті, то це не сприяло її поширенню, а відтак і обмежувало чисельність прихильників різних неорелігійних течій. Проте, сьогодні ситуація істотно змінюється. Виникли численні переклади неомістичних видань не лише російською, а й українською мовою, їхня кількість з часом зростає. Це, безумовно, сприятиме поширенню неорелігійних публікацій.

Якщо на Заході неокульти виступили певною релігійною альтернативою існуючим традиційним релігіям, тоді на наших теренах вони з'являлися як протест проти комуністичної ідеології, як форма дисидентства. Ще й нині деякі з них перебувають у внутрішній еміграції щодо України. Над ними тяжіє традиція попередніх років. У перехідний період неомістицизм має компенсаційний характер, оскільки він своїми віроповчальними та моральними принципами прагне заповнити той духовний вакуум, який утворився після панування комуністичної ідеології, себто компенсує альтернативу комуністичній вірі. Все це є привабливим як для послідовників того чи іншого віровчення, так і для розчарованих у політичній ідеології.

Неорелігії в Україні мають не лише дисидентську, а й суто прикладну спрямованість. На відміну від Заходу, де вони поширювались в умовах вільного й тривалого розвитку неомістицизму, внаслідок чого відбулася навіть певна його секуляризація, в Україні знання про оздоровчу техніку йоги, медитації прийшло в неорелігійній формі. Невігластво в сфері нетрадиційних методів оздоровлення, ірраціональних форм пізнання світу абсолютизувало неомістицизм, оголосивши його єдино правильним рецептом щастя. Засіб був сприйнятий як мета. Для численних послідовників неорелігій останні виступають не як форма пошуку Бога, Абсолюту, Світового Розуму, а як спосіб вирішення особистих проблем за рахунок використання різноманітних оздоровчих методик і медитацій. Останні тією чи іншою мірою наявні в культі всіх нетрадиційних вірувань. Тому такі неокульти, як інакодумання, інакоставлення, можуть перетворитись на своєрідну релігійність.
Особливістю впровадження нетрадиційних релігій в Україні можна вважати й те, що майже всі неорухи прийшли сюди через посередників: не з батьківщини релігійного руху, а з інших країн, не від гуру (вчителя), а від його західних учнів. Поки що поява майже всіх неорелігій в Україні є вторинною, не «апостольською». Однак, тенденція може змінитися, якщо поодинокі відвідини індійських, корейських, китайських та інших учителів з часом набудуть певної системи. Тоді потреба в посередництві відпаде.
Відносна легкість проникнення в Україну й сприйняття неорелігій пояснюються, зокрема, специфікою вітчизняного менталітету, який через географічне розташування України – її граничний стан між сходом і заходом, півднем і північчю — був відкритий для різноманітних впливів. Це сформувало в нашого народу особливий плюралізм світогляду, терпиме ставлення до інакомислення.

Загальна ідея нетрадиційних рухів – поєднання сходу та заходу через об'єднання всіх релігій – отримала в Україні підтримку в настроях і бажаннях здолати розмежованість християнства на три православні церкви, греко-католиків, католиків, множину напрямів протестантського руху. За умов міжконфесійних конфліктів синкретизм та універсальність неорелігій стають певною мірою привабливим чинником для віруючих інших конфесій.

Як цілком позанаціональні релігійні неорухи, окрім неоязичництва, значного поширення набули поміж українців, росіян та інших національностей у східних і південних районах України, де міститься найбільша кількість громад та їхніх членів, серед яких відсутні чи значно послаблені християнські та національні традиції.
Окрім етнічної специфіки, склад неосект в Україні має деякі інші особливості. Якщо в інших країнах приплив до неорелігій відбувався за рахунок віруючих, які йшли  шляхом переосмислення офіційних церковних доктрин і релігійного культу, їхньої раціоналізації чи розмивання системи догматичних релігійних норм, то в нашій країні в неорелігійні рухи об’єднувалися переважно невіруючі, себто ті, хто не був обтяжений релігійною традицією, не мав до цього попереднього містичного досвіду. Тому послідовники неорелігій в Україні у своїй вірі не так глибоко переконані, як, скажімо, їхні західні одновірці.
До цього можна додати, що коли на Заході неомістицизм мав вплив на широкі верстви населення, внаслідок чого соціальний склад неосект був неоднорідний, то в Україні коло посвячених виявляється вкрай обмеженим. Це, передусім, художня й технічна інтелігенція, в тому числі вчителі, науковці природничих галузей, спортсмени тощо. У них, як правило, низький рівень гуманітарної освіти й багато амбіцій. Оскільки духовний голод не задовольнявся здобутими офіційно знаннями, вони орієнтувалися на езотерику (таємне вчення), яка без високого загальнокультурного рівня само собою мовчазне. Завдяки духовним потребам цих людей, які постійно ставили перед собою питання про сутність буття (особистого, етнічного, вселюдського), про життя й смерть, про добро й зло, прагнули до самовизначення та самовдосконалення, вони приходять до такого досвіду трансформації, який практикують філософія чи релігія.
Основною формою організації неомістицизму в Україні залишається громада, гурток. Українські організації ще віддалені від створення одновірцями виробничих одиниць у галузі промисловості, торгівлі чи сільського господарства, хоча такі корпоративні (вузькогрупові, відокремлені) об'єднання дуже привабливі. Поки що вони є формою духовного спілкування.

Нетрадиційні рухи в Україні мають також свої особливості в культурі, в організації, у відносинах з державою та громадськістю. Багато з них перебувають у стані формування. Тому незавершеність процесу передбачає його постійне вивчення.
Аналіз причин появи неорелігій в Україні, особливостей їхнього поширення, характеристика сучасного стану нетрадиційної релігійності дає змогу визначити перспективи розвитку різних течій, врахувавши як їхні позитивні,так і негативні моменти.

Мормони (Церква Ісуса Христа святих останніх днів) – небезпечна секта, що виникла в ХІХ ст. у США, яка ґрунтується на таємничих письменах ізраїльського пророка Мормона. Заснована Джозефом Смітом, який у 1830 р. опублікував книгу Мормона. Це еклектичне вчення, бо містить у собі суміш релігій. Ця секта визнала Пресвяту Трійцю, як трьох різних богів, себто, визнає багатобожжя. Члени течії практикують полігамію, або поліандрію (співжиття однієї жінки з декількома мужчинами). Секта є напівтаємною організацією (налічує близько 10 млн. людей). Сектою керує пророк, який водночас є президентом, що має двох радників. Святе Письмо мормони тлумачать по-своєму, а найважливішою книгою вони вважають «Книгу Мормона». Дуже часто мормонів хибно вважають представниками однієї з нешкідливих протестантських Церков адвентистського напряму, які перейняті очікуваням кінця світу. Проте насправді мормони небезпечна секта, мета якої – заволодіти душами усього людства, як живих так і померлих.

Мормони неправдиво навчають, що Бог Отець колись був людиною, в якої є батько, дід і т.д.; що Христос – просто наш старший брат, який став Богом; що Ісус і Люцифер – брати; що гріх Адама й Єви був «необхідним» кроком у життєвому плані й великим благословенням для всього людства; що рання Церква відпала від істини й втратила зв’язок з Богом; що Христос, коли Його тіло було мертвим, не сходив до пекла, а проповідував народам Америки.

Мормони часто привертають на свій бік людей завдяки бездоганній поведінці своїх членів. Вони не лаються, не п’ють (не лише спиртні напої, але навіть чай та каву), не палять, не бешкетують, завжди усміхнені та чемні. Проте їм далеко не завжди вдається заволодіти душами живих людей. Тому сектанти принаймні стараються «навернути» безпорадних померлих, які вже не зможуть чинити спротив. Так, зокрема, «охрищують» покійників, надаючи їм своє тіло «на прокат» на час хрищення й збирають у свої руки всю інформацію про всіх покійників усіх часів та народів. У секті практикується також «укладання шлюбів» з декількома померлими жінками. Цим сучасні мормони замінили справжнє багатоженство, яке було для них нормою донедавна.

Тому кожен, хто є психічно здоровою людиною й є віруючим християнином – членом Христової Церкви, не може собі уявити те, як у це все можна повірити. Напевно відповідь на це питання можуть дати фахівці з психіатрії.

Новітня секта, яка повстала від протестантів у Північній Америці в 1874 році (засновник Ч.Т. Рассел) – Свідки Єгови  відкидає традиційне вчення про Пресвяту Трійцю, вважаючи її абсурдом, заперечують безсмертя людської душі та існування пекла. Вірять в одного Бога, Якого через неправильний переклад старозавітного тексту називають Єгова, очікують 1000-літнього царства, надіються на 144000 вибраних, якими мають бути тільки єговісти. Усі неєговісти, загинуть у війні Армагедону. Мають фальшиву концепцію Бога, яка цілком відрізняється від християнської, згідно якої Бог є Чистим Духом. Вони ж стверджують, що Єгова-Бог має духовне тіло й підлягає категоріям часу й простору. Свідки Єгови проповідують також, що: Ісус Христос – Архангел Михаїл, який був створений Отцем, а потім втілився, прийнявши ім’я Ісуса Христа, а під час хрищення в Йордані він був усиновлений Єговою та залишається «одуховленим Сином» і після свого воскресіння, що заперечується Символом віри; Cвятий Дух – безособова енергія, на зразок потоку променів, що керує їхньою організацією; рай буде на землі (в матеріальному сенсі); Діва Марія не Богородиця, бо Ісус, якого вона народила – не Бог; метою появи Ісуса Христа на землі було не врятувати людей від влади гріха й смерті, а оборона Божого імені. Вони не визнають святих Таїн, окрім водного хрищення, ігнорують святу Літургію. Свідки Єгови багато уваги приділяють цифрологічним спекуляціям, які мають за мету визначити дату Другого пришестя Христа на Землю, які змінювалися ними від 1914 по 1975 рік. Тепер їхні прогнози досить туманні. Отож, необхідно чітко виділити основну правду, що Свідки Єгови – це не християни, а тому обманюють людей, коли видають себе за них. Усі Церкви вони оголосили відступницями від Божих правд. Наголошують, що єдиним авторитетом для них є Біблія, проте, подібно до мормонів, користуються тільки власним расселівським перекладом Біблії, де слово «Бог» скрізь замінене словом «Єгова» та проведені інші термінологічні й фразеологічні маніпуляції. Єговісти не вживають визначення Старий і Новий Завіти, а користуються назвами Єврейські Писання (39 книг) і Грецькі Писання (27 книг). Інтерпетують біблійні тексти буквально, а Церква ж навчає, що Святе Письмо – це релігійна книга, а не підручник історії, географії. Буквальне пояснення Біблії, що характерне Свідкам Єгови, веде до неправильного, незгідного з наміром авторів Біблії вичитування та інтерпретації текстів Святого Письма. У 1961 р. вони видали власний коментар до Біблії «Біблія нового світу», в якій вилучено тексти, які містять вчення про Пресвяту Трійцю, про спасіння людей, про Христа, про Церкву, суд, вічну нагороду й кару тощо.

Єговісти трактують Церкву й християнство як «найбільш зіпсуту й небезпечну гілку фальшивої релігії», визнавці якої моляться не Богові, а служать сатані. Свідки Єгови виключають можливість будь-якого партнерства й діалогу. Всі держави, суспільства й релігії вони вважають за «Вавилон і царство сатани», якими треба гордувати, з якими треба боротися або «навертати». Секта, активно діючи в Україні, відвертає молодь від суспільного, національного життя, залякуючи кінцем світу, заперечуючи Христа Бога, надуживаючи старозавітними заборонами (строга заборона переливання крові, навіть наражаючись на смерть), не беручи участі в актах милосердя, відкидають духовні традиції українців. Члени секти не служать у війську, не шанують державних символів. В Україні Свідки Єгови налічують понад 1000 спільнот.

Кришнаїзм виник у ХХ ст. і намагається стати релігією об’єднання. Його заснував індійський проповідник Абхай Шіран Де в 1966 р. в США, який дістав ритуальне ім’я – Його Божественна Милість Бхактіведанта Свамі Прабхунда. Його вчення зветься «Бхагавад – гіта». Ця релігія включає у свій пантеон всіх богів традиційних релігій, а єдиним абсолютним богом вважають Крішну. Кришнаїти вважають, що Христос – це сам Крішна в своєму черговому перевтіленні. Кришнаїти проголошують вчення про реінкарнацію. Вони допускають у своєму вченні вбивство людини.  Їм заборонено споживати м’ясо, рибу, яйця, і вони вживають лише вегетаріанську їжу. Вони мають ритуальні богослужіння в храмі з 4 год. ранку до 21 год. вечора, проводячи медитації (розважання), читаючи мантру: «Харе Крішна, Крішна Харе, Харе, Харе Рама, Харе Рама, Рама, Рама Харе, Харе». Впродовж дня вони проголошують мантру 1728 раз. Учителі кришнаїзму звуться гуру. Кришнаїзм – це шлях самоствердження й холодної безсердечності. Це шлях духовного й морального самовбивства.

Найбільш небезпечним угрупуванням сьогодні є секта сатанистів – свідомих носіїв зла й антиподів християнства, мета якої відірвати молодь від віри в Бога, від дотримання Заповідей Божих, а поставити на місце Бога сатану, в честь якого приносяться навіть криваві людські жертви, а святотатства – глум над могилами померлих, осквернення храмів – норма поведінки. Сатанисти тричі зрікаються Бога й тричі обіцяють служити сатані, а тому беруть собі за символ число 666. Вони вживають наркотики, слухають рок-музику (носія емоції й агресії), застосовують огульно-магічні заклинання й формули. Сатанізм є виразом людської слабкості, порожнечі в особистому й сімейному житті, означає згоду піддатися «князю тьми» й «ворогові Бога», є одним із проявів великої розгубленості молодих людей, у їхніх пошуках сенсу життя й людського щастя.

Масонство (з англійської мови «mason» – «муляр») – це течія, яка повстала в Англії в 1717 р., а у Франції в 1725 р. внаслідок поширення ідей деїзму. Це таємна течія, що творить свої ложі, в якій є централізованою влада, абсолютний і сліпий послух та має за мету знищувати християнські Церкви. До масонів належали провідники французької революції 1789 р., декабристи. Заборону належати до масонства видали папи: Климентій ХIII та Іван Павло II (у 1983 р. Справжніх атеїстів немає. Л. Толстой писав: «Людина може не знати, що в неї є релігія, так, як може не знати, що в неї є серце. Але без релігії, без Бога, як і без серця, людина існувати не може». Кожен мусить свідомо визначити своє ставлення до Бога... Його або бояться втратити, або бояться знайти. Але уникнути цього питання не можна. Ми або «за», або «протии» Бога, але, практично, нейтральним ніхто не може залишитись.

– Що таке неорелігії?

– Які засади вчення мормонів?

– Що навчають Свідки Єгови?

– Які принципи кришнаїтів? 

   – Які причини існування та поширення атеїзму?                   

13.05.2020

    Вплив християнства на формування моралі українського народу.

Християнська етика як етика любові є етикою українського народу й вже більше 1000 літ формує етичну культуру українців. Основи її висвітлені в творі князя Володимира Мономаха «Поученніє дітям». Традиційними рисами українського ідеалу людини є: віра в Бога, в Боже Провидіння, пошана до старших, лагідна вдача, щирість, гостинність, працелюбність, духовний аристократизм (не визнавання над собою жодного володаря, окрім Господа Бога), гуманне ставлення навіть до ворогів, перевага духовного над фізіологічним у родинному житті, любов до своєї Батьківщини й народу.

До одних з перших християнсько-етичних творів в Україні зараховують: «Слово про закон і благодать» (1045) митрополита Іларіона («закон» – «імператив», «наказ» у Старому Завіті, а «благодать» – «закон любові та свободи»); твір Володимира Мономаха «Поученіє дітям» (1117), літописи й патерики Києво-Печерської Лаври ХII–ХIII ст. Князь Володимир Мономах (1053-1125) закликав: молись й уповай на Бога, невпинно трудись, будь людяний і сповняй милосердні діла. Він наголошував на чеснотах: віру, надію, любов, мужність, працелюбність, чесність, гостинність, пошану старших, звертаючись до Святого Письма й творів святого Василія Великого.

З «ПОУЧЕНІЯ ДІТЯМ» КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА 1117 РОКУ

         «Дітям моїм у доброчесності домогтись успіхів бажаючи, пишу поучення вам, улюблені. Найперше, задля Бога й душі своєї, страх майте Божий у серці своїм і милостиню чиніть щедру, бо це є початок всякому добру. Не наслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня, бо лиходії винищені будуть, а ті, що надіються на Господа, заволодіють землею. Майте душі чисті, непорочні, лагідну бесіду, при старших - мовчати, премудрих - слухати, старшим - покорятися, з рівними й меншими – приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою,  не надміру сміятися, соромитися старших; долу очі мати, а душу - вгору;  уникати й не старатися повчати легковажних; власть над іншими – ні за що мати, а од усіх честь. Якщо ж хто з вас може іншим помогти – од Бога нагороди нехай той сподівається. У своєму житті научися діяти благочестиво, навчися за євангельським словом, очима управляти, язик здержувати, ум смиряти, тіло упокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукати себе на добрі діла Господа ради; тебе позбавляють – не мсти, ненавидять - люби, гонять - терпи, хулять - благай. Найбільш усього – гордості не майте в серці й в умі. Старших шануйте як батьків, а молодших – як братів. Не лінуйтеся, а за всім дивіться. Брехні стережіться й пияцтва, бо в цьому душа погибає й тіло. Недужого відвідайте. Й людину не минайте, не привітавши, добре слово їй подайте. А коли добре щось умієте – того не забувайте, а чого не  вмієте – то того учітесь. Не лінуйтесь ж ні до чого доброго. Хай не застане вас сонце на постелі».

Митрополит Петро Могила (1596-1646)  закликав: «...аби молодь у всякій побожності, в обичаях добрих, у науках свобідних була вихована». Григорій Сковорода (1722-1794) радив: «Кожний повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе».  Він визначив основну мету виховання: формувати особистість великого благородного серця. Розглядав взаємозв’язок світу космосу, світу людини й світу Біблії. Костянтин Ушинський (1824-1871) наголошував на зв’язку науки й християнської віри у вихованні. Григорій Ващенко (1878-1967) навчав: «Ідеал людини – це те найкраще, що створив народ у розумінні властивостей людської особовості та її призначення – служіння Богові й Україні». Юліян Дзерович (1871-1943) навчав, що головними вихователями підростаючого покоління є сім’я, Церква й держава. Перечислені постаті є взірцями вчителів християнської етики в Україні. В українській християнській педагогіці є феномен козацької педагогіки, домінуючими виховними елементами якої були: віра в Бога, в Боже Провидіння, лагідна вдача, щирість, гостинність, працелюбність, духовний аристократизм (не визнавання над собою жодного володаря окрім Господа Бога), гуманне ставлення навіть до ворогів («Кров людська не водиця – проливати не годиться»), перевага духовного над фізіологічним у родинному житті, любов до своєї Батьківщини й народу («Ой чи пан, чи пропав, вдруге не вмирати… Гей, нумо хлопці до бою»), свобода, незалежність, патріотизм, національна психологія, висока правова свідомість, пошана старших, культ батька, матері, висока мораль і сповідування 10 Заповідей Божих.

Бог є Любов (1 Іоанна 4:7-8). Кожна людина, маючи у собі Бога є джерелом любові для інших. Духовно-моральне виховання формує духовність людини. Християнська духовність – це причетність людини до Божественного через віру, надію й любов. Духовність – це збереження моральних і духовних традицій предків. Духовність – це життя людини в Святому Дусі. Людина – істота духовна, бо народилася від Бога-Духа. Як така, вона дозволяє вести себе Духом. Бог сотворив Духа в людині. Тому духовна людина – та, яка вірить, любить і шукає Бога – джерело добра. Чим частіший, міцніший зв’язок людини з Богом, тим багатшою є її душа, тим міцнішим є осердок духовності в людині. Яка душа людини, яке в неї серце, таким є її життєвий шлях, її поведінка. Ось чому ідея Бога має бути панівною в людській свідомості, в її душі. Духовне життя людини – це життя її з Богом («Бог є Дух»), зі Святим Письмом, з християнською вірою в безсмертя душі та день Страшного Суду Божого. Воно розпочинається в душі й відноситься до душі та й прямує до Найвищого Духа – Бога в Трійці Святій Єдиній.

Духовність може бути тільки в таких людей, які визнають наявність, нетілесність та безсмертність душі та її залежність від вищої істоти – Господа Бога. Отже, духовність – це стиль релігійного життя, гармонійна дія богословських та моральних чеснот в особі, яка спричиняє гідну відповідь людини дарам Божої благодаті й харизмам Святого Духа та вільною волею йде Божій волі назустріч, прагнучи щоденно наслідувати Ісуса Христа та Його Пресвяту Матір. Духовність – це релігійна, або моральна культура душі, себто, коли людина відповідає за свої вчинки перед собою, ближнім і Богом. Духовність допомагає людині усвідомити свою гідність і вартість як особи створеної на образ і подобу Божу та необхідність переходу від homo sapiens («людина розумна») до homo animus («людина духовна – носій високоморальних духовних цінностей»).

 Духовність людини плекається на основі морального виховання, яке є безперервною працею над формуванням душі й тіла людини для досягнення нею повної злуки з Богом. Метою християнського етичного виховання є виявлення, формування та розвиток природних та надприродних задатків душі й тіла, до осягнення єдності життя людини з Божими законами. Християнське виховання є складовою частиною національного.

Християнська етика є наукою про моральне добро людини на основі абсолютних цінностей, якими наповнена християнська культура. Християнська етика – це віра, надія та любов людини в добро. Християнська етика – це наука про моральне добро людини на основі Божого Об'явлення, що міститься у Святому Письмі (Біблії) і Святому Переданні (Традиції Церкви).

Християнська етика є наукою про моральне добро людини на основі абсолютних вартостей, якими наповнена християнська культура. Християнська етика ґрунтується на універсальному моральному законі людства – десяти Заповідях Божих і двох головних заповідях Любові, а також на ділах милосердя щодо душі та тіла ближніх, євангельських радах і блаженствах. Вона закликає шанувати Бога думками, словами, ділами, а також шанувати батьків, власне й чуже життя, чистоту, майно, честь, славу, гідність і почуття. Християнська етика базується на «золотому» моральному правилі Ісуса Христа: «Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм» (Мт. 7:12) та на первісному моральному законі «Не роби другому того, що тобі не миле».

Найважливішими завданнями в християнсько-етичному вихованні молоді є: формування розуму; творення на основі розуму та віри власних ідеалів та чеснот; осягнення стану, в якому: в розумі людини пануватиме віра й вона керуватиметься чеснотою мудрості, яка наставляє розум розважно шукати правду; у волі – любов, що керуватиметься чеснотою справедливості, яка наставляє волю бажати знайдену розумом правду; в почуттях – надію, які керуватимуться чеснотами мужності й здержливості, які керують почуттями в небажаній ситуації й стримують нахили злих почуттів; утвердженням стану, за якого розум, віра й сумління управлятимуть всіма порухами волі.

Засобами християнської етики формуються: досконале сумління, яке відгукується на кожен злий вчинок і скеровує людину виправити заподіяне зло; Богословські (Божі, надприродні, влиті) чесноти: віра, надія, любов; моральні чесноти (природні, набуті): мудрість, мужність, стриманість і справедливість; громадянські чесноти: чесність, ощадність, дисциплінованість, точність, чемність, прощення, патріотизм.

Категорії християнської етики такі як: добро, зло, гідність, честь, цінності, щастя, відповідальність, справедливість, сумління, чесноти, гріх, свобода та відповідальність є відображенням особливостей національної самосвідомості.

Християнська етика закликає шукати найвище добро (благо) не тільки своєю розумовою діяльністю, але й на основі формування духовного світогляду, який відкривається у вічних правдах, об'явлених Богом у Святому Письмі, зокрема, в правдах про: створення світу; створення людини на образ і подобу Божу; відкуплення (спасіння) людства; останні речі (смерть, суд, пекло, рай). Християнська етика – це етика беззастережного послуху волі Божій, об’явленій через Ісуса Христа.

Християнська етика є вченням спільним для всіх християнських конфесій в Україні та має за ціль: інформувати слухачів про моральне вчення християнства, яке містить у собі загальнолюдські цінності; виховувати молодь на засадах: правди – «і спізнаєте правду, і правда вас визволить» (Іоанна 8:32); свободи, про що наголошував наш Кобзар: «в своїй хаті своя й правда й сила, й воля» та екуменізму за принципом: «Один Господь, одна віра, одне хрищення» (Ефес. 4:5); прищеплювати молоді низку моральних чеснот: мудрість, мужність, справедливість, стриманість, милосердя, миролюбність.

Християнська етика є могутнім виховним засобом у формуванні богословських, моральних і громадських чеснот. Вона сприяє для осягнення людиною Бога як найвищого добра. Особиста християнська етика наголошує на вірі та вшануванні Бога. Вона відкриває шлях до мети через молитву, через любов до Бога й ближніх. Християнська етика сприяє утвердженню національної свідомості та належно оцінює гідність людської особи. Вона вивчає поведінку людини як свобідної істоти в напрямку до остаточної мети – осягнути Царство Боже, про що наголошує наш Спаситель: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6:33). Основою цієї науки є відповідальність перед Творцем за превеликий дар свободи.

Християнська етика – це віра, надія й любов у добро. Вона, визнаючи об'єктивність добра й зла, чеснот і вад, може бути пізнана та визнана неупередженим природним розумом. Фактично, всяка об'єктивна етика є водночас християнською.

Християнське етичне виховання є альтернативою до соціуму,  який оточує нашу молодь. Інформація, яку отримує молодь від мас-медіа, телебачення, сучасної літератури, штовхає її до насильницьких, агресивних методів вирішення своїх проблем. Наркотики, алкоголь, розпуста є втечею від дійсності. Тому християнська етика може стати для них шляхом до реальної дійсності, дотримуючись Божих законів.

Християнська етика сприяє формуванню духовності як життя людини в Святому Дусі. Духовність – це визнання людиною сім дарів Святого Духа: мудрість; розум; рада; кріпость; знання; побожність; страх Божий (Іс.11:2). Вона допомагає людині зберігати дев’ять плодів Святого Духа: любов; радість; мир; терпеливість; добротливість; милосердя; віра; лагідність; поміркованість (Гал. 5:22-23). Духовність – це приналежність людини до святості й досконалості. Духовна людина усвідомлює себе як образ і подобу Божу. Духовність – це розуміння людиною себе як єдності тіла, душі та духа. З допомогою сформованої духовності людина усвідомлює свою гріховність, необхідність покаяння й навернення до Бога.

Духовність – це дотримання й виконання Заповідей Божих, діл милосердя щодо душі й тіла ближніх. Вона проявляється в християн, які постійно роздумують над Словом Божим, вшановують його, читають Святе Письмо й реалізовують його настанови в житті. Духовність – це життя християнина в молитві та добрих ділах.

Духовною є людина, яка на перше місце в своєму житті ставить Бога, бо знає, що без Бога – ні до порога. До духовних належать люди, які щиро вірять у Бога, себто, беззастережно приймають все те, що Він об'явив у Святому Письмі, а Церква додала до цього. Духовною є людина, яка визнає й шанує Христову Церкву як матір, яка веде нас до Царства Небесного. Нею є людина, яка готова більше давати, аніж брати. Духовною є людина, яка постійно шукає правди, шукає Бога й відкриває Його у світі та в інших людях.

   –  Які основи української ментальності?

–    Про що навчав князь Володимир Мономах?

 –   У чому суть духовності? 

18.05.2020

    Вплив християнства на формування моралі українського народу.

Духовні джерела української нації висвітлюють свою стежку поступу. Вони показують, що розум мусить йти за серцем, за «вічним» – тоді можливий успіх понадчасовий. Тож мусимо запропонувати українському народові політику, яка спирається на вищі  вартості, на моральну дію як необхідну умову адекватної відповіді українства на виклик часу.

  Політика, яка позбавлена моралі й зв’язку з «Вічним», каламутить середовище й людей, які втрачають орієнтири. Пошук відповіді в цій каламуті на рівні так званої «прагматичної політики», пошуки «широкої дороги» – марна трата часу й  блуд душевний.

  Можна вибудувати й навіть реалізувати на рівні холодного раціо політику, яка дасть тимчасовий «успіх», але згодом  неодмінно зазнає краху, як це бувало не раз в історії. А  заплатить за «помилки»  такої влади знову ж таки народ.

   «Впевненість у тому, що ми продовжуємо жити вічно, – говорив Гете, – випливає в мене з самого поняття діяльності. Й якщо я,  не  відаючи втоми,  буду діяльним до самого кінця, то природа,   коли теперішня моя форма вже не зможе витримати важкість мого духу, зобов’язана буде вказати мені нову форму існування. Нехай же Вічно Живий не відмовить нам у нових видах діяльності, аналогічних до тих, в яких ми себе вже спробували. А якщо Він по-Отцівськи дарує нам згадку про все справедливе й хороше, до чого ми прагнули й що вже створили, тоді й ми, звичайно, дуже швидко схопимось за зубці світової шестерні».

   Ці слова великого поета й мислителя нагадують нам про те, що  посмертя тісно пов’язане з усім земним життям, подібно до того, як  спадковість і умови існування в тілі матері впливають на народження й  життя людини. Земне існування дане нам не випадково й не безцільно. Формуючи свій дух на шляхах життя, ми готуємо його до вічності. Й ця підготовка має мати вираження в нашій діяльності на землі. Ще філософи Індії й Греції зрозуміли, що окрім фізичних законів існують і закони  духовно-моральні й що вони  діють з визначеною послідовністю. Кожний несе в посмертя те, що  він приготував собі тут сам. Насіння з червоточиною ніколи не дасть здорової рослини. Зло й духовна вбогість на Землі  луною відізветься в нашому позамежному  бутті.

   Але Біблія відкриває нам і дещо більше. Символ «дерева Життя», який з’являється на перших її сторінках, означає потенційне безсмертя  всього  людського єства, а разом з ним і всієї природи. Людина, згідно Писання, є духовно-тілесною єдністю. Тому її роль у світобудові не може  обмежуватися збереженням і вдосконаленням одного духу  посеред загального тління матерії. Невидима енергія, якою вона наділена, ще далеко не реалізувала всіх своїх можливостей.

    Через своє тіло людина злита з природним космосом, і  її сходження є водночас  сходженням всього створеного. Еволюція біосфери – це   відхід від смерті, історія ж людини -  це шлях до воскресіння й одухотворення матерії. Отже, непорушність духу є тільки етапом, а не вершиною прогресу.

    Перемогти силою духу косність матерії, переобразити її, піднести через себе на вищий ступінь розвитку – в цьому космічне завдання ноосфери, а вінець її -  устремління  перемоги над тілесною смертю в природі.

   Адам мав безсмертя, але його втратив. Постало питання  про «Первенця з мертвих».

   Християнство має «Первенця з мертвих» – Ісуса Христа.

Українська держава  будує спільний дім для свого народу. Й  дуже хочеться, щоб дім цей був затишним, щоби в ньому було комфортно й  щасливо жити. Не кажімо, що не знаємо нічого про щастя, адже Ісус Христос відкрив  нам усі таємниці цього стану в Своїй Нагірній проповіді. Слухаймо Його, читаймо Його, молімося до Нього..

     Історія українського народу є невід’ємною частиною історії людства.  Ми, українці, маємо свій менталітет, свою народну душу. І хочемо ми того, чи не хочемо,  а маємо бути  справжніми патріотами, щоби продовжити все те гарне й добре, що в нас було, а було чимало.

      

 Боже великий, єдиний,

Нам Україну храни,

Волі  і світу промінням

Ти її осіни.

Світлом науки і знання

Нас усіх просвіти,

В чистій любові до краю

Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний:

Нам Україну храни,

Всі Свої ласки, щедроти,

Ти на люд наш зверни!

Дай йому волю, дай  долю,

Дай доброго світа,

Щастя дай, Боже, народу

І многі, многі літа.

20.05.2020

Місце християнства в сучасному світі.

    

   Христос  розкрив Ім’я Бога. Ім’я це – Любов.

   Світ створений Любов’ю Божою.

   З першого свого подиху  людина почала відчувати  нескінченну любов до неї Бога.

   У цьому, слід думати й  схована трагедія між Богом і створеною  Ним  розумною істотою. Не могло це творіння збагнути всієї досконалості запропонованої любові. Потрібний був важкий досвід -  розрив з Богом, відчувши жахливість якого, людина вже б по-новому збагнула цю любов.

   Страху не було в Адама. Правда,  досконала любов проганяє страх геть. Але  ж буває страх образити когось з любові...

   Страх  цей не полягає  в побоюванні покарання, але народжується з  відчуття висоти Бога, страхом людина ніби вимірює відстань між собою й  Ним.

    Навіть читаючи життя святих, ми відчуваємо страх, дихаючи повітрям гірських вершин, на яких самі жити не в змозі.

   Бог, приходячи,  забирає Собою страх і дає нам блаженство, але ми маємо з побожністю віднестись до цієї любові.

   Потрібно було людині на своєму житті спробувати, яка вона в порівнянні зі  Творцем. Відірвавшись від Бога й пішовши від Нього, озирнутися й здалеку подивитися й відчути всемогутнього Творця свого.

   Як Адам  відірвався від Бога?

   Усе, що  робив Адам, відповідало любові Господа. Його життя було горінням любові. Але в цьому  не було жодної  його заслуги.  Він весь був зітканий своїм Творцем наче з любові.

    Ми,  які народжені в гріхові й не маємо, а самі  маємо  придбати  любов, бо в цьому  полягає наше життєве завдання, не можемо зрозуміти стану Адама. Все, що ми робимо за волею своєю, є гріхом (вчинки заради себе), й тільки силуючи свою волю через любов до іншого (жертвуючи собою), ми прилучаємося до Світла, починаємо  впорядковувати себе по-Божому.

    Адам був увесь Божий. Увесь він був світлом. Тільки в одному не вистачало йому досконалості:  він мав можливість  скуштувати плоду пізнання добра й зла (це він мав робити зусиллям своєї волі: слухняність – любов), і через це відпасти від Бога й поринути в темряву.

    Без жертви немає любові. Й вся любов Адама до Бога, якщо можна так сказати, відбувалася тільки на одній відмові від плоду. Адам не відчував ані найменшого примусу, бо справжня любов його не терпить.

   Скуштувавши плід, Адам  водночас полишив себе світла й наповнився темрявою, йому не стало чим любити. Це проявилось у ньому відчуттям наготи. Він сховався від Отця. Він втратив Бога й Бог втратив Свого друга, бо для того, щоби як  раніше любити Адама, який відмовився від любові, потрібно було  знову його створити. Людина залишилася сама. Й на гіркому досвіді свого розділення від Люблячого мала усвідомити всю глибину свого нещастя, щоби потім, коли знову їй відкриється Світло, вона добровільно б віддала перевагу цьому Світлові перед тією темрявою, яку вона  надбала завдяки пізнанню добра й зла. Знову б добровільно повернулася б у світ Любові з того власного світу, який  вона створювала впродовж тисячолітньої відірваності від Істини – зі світу зі своєю,  створеною нею самою, красою, зі своїм устроєм, зі своїми ідеалами.

    Коли  людина сповнилася темрявою й здатністю розуміти добро й зло, вона набула можливість вбивати собі подібних. Однак,  розвиваючи в собі ці набуті якості, людина вже перестала  вдовольнятися тільки вбивством. Цього  їй було замало – вона почала вбивати свого брата, завдаючи йому муки. Але й цього виявилось мало. Вона почала вбивати брата, знущаючись. Та й цього ще було мало.

   Тож вигадується дещо таке, щоб, не вбиваючи, покласти брата в  безвихідне становище (щоб своєю безпорадністю він викликав сміх у перехожих), щоби брат сам умирав від приступів страшного болю.

   Ось коли з цілковитою ясністю відкрилося людям, Хто Такий Бог, Творець усього видимого й невидимого. Якби Він був громовержцем, Він мав би знищити весь людський рід за те, що творіння  так злісно посміялося з  помислу свого Творця. Проте Люблячий  вчинив  абсолютно протилежне.

   Наш Небесний Отець віддав Сина Свого  Однонародженого, щоби Він повиснув  на цьому винайденому людською злобою дереві ненависті та крайньої озлобленості. Й Син,  провисівши скільки потрібно, щоб наситити  злобу Своїх ворогів, помер. Через три дні Отець воскресив Сина й закарбував у серцях людей Свою нову справу.

  З  цього часу у світі людських уявлень і понять  наступає повний переворот. Хрест, який раніше був  тільки  знаряддям страшних катувань, жорстокого людиновбивства, стає єдиною вірною опорою людини. Дорога, істина й життя починаються з хреста, без якого не можна спастися.

   Починається нова історія людини, в якій нікому не можна виправдатися незнанням і нерозумінням. Бог був повішеним на хресті: сліпих бути не повинно!

    Тож, якщо світ до Христа був світом дикунів, які жили  в нетрях свого неуцтва, то світ опісля Христа без хреста стає світом боговідступників і проклятих, яким свого часу буде сказано: ідіть від Мене в огонь, приготовлений для диявола і його товаришів. Ті ж, хто піде за Христом, відкрито названі друзями Господа.

   «Я вже не називаю вас рабами, - говорить  Спаситель, бо раб не знає, що робить господар його. А Я назвав вас друзями, тому, що сказав (і виконав) усе, що чув від Отця Мого. Ви – друзі Мої, якщо виконаєте те, що Я заповідаю вам».

    Безмірна  любов Божа до нас, яка засяяла  з Хреста Христового.

    Великий і неосяжний Хрест Христовий! Неможливо  осягнути ширину й довжину його, глибину й висоту.

    Якої ширини Хрест Христовий?

     Він  широкий, як світ, оскільки Христос помер за весь світ, як написано: «Він є умилостивленням за гріхи  наші, й не тільки за наші, але й за гріхи всього світу» (І Іоанна 2:2)   

   Якої  довжини  Хрест Христовий?

    Такої, що продовжиться на всі віки, поки залишиться на Землі хоч один грішник, якого можна спасти, допоки не  щезнуть скорбота, страждання й все те,  що противно Богові в Його світі.

    Якої висоти Хрест Христовий?

    Такої самої, як і небо, як Престол Господній. Так, він високий, як найвище небо тому, що, коли Христос був розіп’ятий на Хресті, Небо зійшло на Землю, а Земля піднеслася  до Неба.

     Якої глибини  Хрест Христовий?

   Це – велика таємниця, якої нам не дано осягнути  й про яку ми можемо побожно гадати. Якщо Хрест   висотою сягає небес, то глибиною своєю він сходить до пекла, до найглибшого грішника в найглибшому вирі, куди б він не потрапив – оскільки Христос зійшов  у пекло й проповідував там духам у темниці.

   Хрест Христовий є початок і кінець нашого спасіння.

  

      -    Яке Ім’я Бога відкрив людям Христос?

-       У чому трагедія взаємин Бога й людини?

-   Який шлях  вибрали перші люди,  спробувавши  забороненого плоду?

-       Якого відтінку набирає страх у взаєминах Бога й людини?

-       Коли людина  стає збирачем людини?

-       Без чого не може бути любові?

-       Що саме втратив Адам  з гріхопадінням?

-       Яких  глибин може досягти темрява в людині?

-       Що вчинив Бог?

-  Який поділ відбувся у світі  між людьми після воскресіння Христа?

-       Що  вчинив для людства Христос Своїм Хрестом?